Читати книгу - "Вар'яти: Вибрана проза"

Отже, я стояв, спершись на колону, а по той бік площі текли два потоки молоді, що прогулювалася — дівчата, взявшись по чотири попід руки, сміялися, і хлопці, теж по чотири у ряд, сміялися їм у відповідь, вони кричали щось одне одному, і один потік прямував площею вгору, а другий униз, і варто було цим четвіркам розминутись, як жодне з них уже не могло дочекатися, коли ж він знову побачить свою панянку, чи коли вона побачить свого юнака, і так вони розважалися до сутінок. А біля колони на честь Діви Марії походжали дорослі — заклавши за спину руки, чи з паличками; вони тільки те й робили, що зиркали на годинники, ніби боялися спізнитися на потяг, і моя матінка якийсь час прогулювалася разом з ними, а потім виходила на головну вулицю, мовби когось розшукуючи. Я звіддаля добре бачив, що вона нікого не шукає, а лише вдає, ніби шукає, щоб люди помітили її зі згорнутою в рурку роллю під пахвою, вона навіть дивилась якось по-особливому, наче посвячена і зовсім не схожа на інших, бо ж вона грає в театрі і буде брати участь у новій п’єсі, отже поки що всі мають змогу оцінити, як вона виглядає насправді, аби потім порівняти її з тією жінкою, котра вийде на сцену.

І так поводилася не тільки матінка, але й інші актори; я всіх їх знав, бо намащував їм смалець на хліб і подавав пляшки з пивом, вони теж приходили причепурені, і в кожного з них під пахвою стирчала згорнута рурочкою роль, так що в сутінках площею швендяло туди й сюди десять білих рурочок, і всі, хто був зайнятий у черговому спектаклі, поштиво вітали одне одного та з посмішкою витягали свої ролі і потрясали ними, а деякі скручували з них такий собі паперовий далекогляд і підносили його до очей.

От так забавлялися між собою ці великі діти, а я стояв під колонами, за спиною в мене сяяла вогнями крамниця пана Реґера, від якої жахливо смерділо й туди ніхто не заходив, тому я міг безперешкодно спостерігати за тими, хто часто буває в нас у броварні; я мало що не соромився того, як вони зображають із себе акторів, як готуються до вечора, коли почнуться справжні проби. Як тільки ж до прем’єри залишався лише тиждень, актори вже знали свої ролі напам’ять, тож уже не виходили більше на площу, а рушали просто до театру. За три години перед генеральною пробою вони вдягали те вбрання, в якому повинні були грати, щоб навчитися в ньому рухатися, і от через площу до готелю «На Князівській» брів у довгополій хламиді Отелло — пан аптекар, він притримував свою сріблисту вберю рукою, щоб не запороти носом, писок у нього вже був чорний, а на талії виблискував золотий пояс. Пошвендявши собі площею, він згодом заходив до готелю, де перепускав чарочку для зміцнення нервів.

Матінка ж весь день, навіть до кіз, ходила в довгій атласній сукні, як Дездемона, вона посміхалася, і її переповнювали то любов, то горе, залежно від того, про яку сцену п’єси вона думала. І в цьому довгому вбранні вона приїжджала в місто, навмисно не їхала просто до театру, а залишала ровер біля газетного кіоску і, притримуючи поділ, щоб не спіткнутися і не впасти, прямувала вечірньою вулицею, дивуючись, що не може спіткати аптекаря Отелло, який у цей час у готелі «На Князівській» з чаркою в руці просторікував до присутніх, що Отелло — це шляхетний варвар і що власне його він грає. А пан старший учитель крокував з рапірою, наче венеційський дож, і розкланювався праворуч і ліворуч у відповідь на вітання; рапіра незграбно стовбурчилася, хоча старший учитель уже цілий тиждень пробував ходити з рапірою й у черевиках на високих підборах і по-венеційському поштиво здороватися, знімаючи капелюха, прикрашеного страусячими перами.

Крім ревнивця Отелло, татуньо вподобав собі ще п’єсу за назвою «Тінь». В останній тиждень матінка, що грала головну роль, позичала крісло на колесах, бо від самого початку і майже до кінця вистави мусила зображати хвору, навіки прикуту до інвалідного крісла. І от матінка їздила в цьому кріслі по хаті, а я жахався, дивлячись, як вона поривається встати; татуньо охоче возив її з однієї кімнати в іншу, а матінка провадила сама з собою довгі розмови, з яких з’ясовувалося, що її чоловік — знаменитий художник, який базґрає прекрасні полотна у своїй майстерні, однак матінка не може ходити, а вона так мріє видужати і побувати в цій майстерні, розташованій на іншому кінці Парижа.

І татко оживав, штовхаючи перед собою крісло матінки, і перевіряв, як вона вивчила роль. Мені ж здавалося, що ще трохи — і батько направду запрагне, аби матінка всю решту життя провела в кріслі, як у тій п’єсі «Тінь». І мені знову і знову доводилося визнавати, що матінка справжня акторка, тому що в третій дії, коли їй зусиллям волі вдавалося піднятися з крісла, я бачив, що навіть батько гаряче бажав їй сили встати і крок за кроком добратися до таксі, щоб потім, переборюючи сходинку за сходинкою, видертися нагору і застати там чоловіка з іншою жінкою…

У матінки, коли вона уявляла цю сцену в нас удома, підкошувалися ноги, вона валилася на підлогу і повільно виповзала з кухні в коридор, а потім — сходинка за сходинкою — вибиралась у двір броварні і там стояла, спершись на стіну, так що броварники думали, що її кольки вхопили, а матінка, зовсім зламана, поверталася до свого крісла-возика, що його підсовував татко, і коли вмощувалася в нього, закутавши ноги картатим пледом, батько знову тішився і возив її помешканням, матінка ж говорила, що такою вона і залишиться до кінця життя. І татко щонайменше тиждень ходив щасливий тим, що бачив матінку такою, якою хотів би її бачити завжди.

Усі ці п’єси, зіграні за багато років, я добре знав, але жодного разу не побував на спектаклі в театрі. Я відчував, що якби стояв там, притулившись до стовпчика