Читати книгу - "The misterious ten. Шабаш в психлікарні, Олександр Гулій"

– Нарешті хоч хтось це зробив, – застудженим голосом сказав він, виходячи на убоге світло. У нього було обморожене хворе обличчя і такі ж самі руки та шия – все що було видно з-під лікарняного одягу.

– Хто ви? – спитав Андрій, відходячи на крок.

– Вам не варто нас боятися. Ми живемо тут багато років. Як ви вірно здогадалися, ми пацієнти, яких колись закатували. Ця проклята лікарня утримує нас і ми не можемо впокоїтися.

– Але що тут робить привид медсестри? – обережно спитала Настя висовуючись з-за хлопця.

– Персонал, який нас закатував нас, розстріляли після того, як лікарня повернулася під контроль союзу, – відповів хлопець і надовго закашлявся. – Але страчені лікарі не хотіли після смерті йти туди, куди їм належить. Вони змогли залишитись тут і прив’язати до цього місця і нас.

– Прив’язати? Як?

– Ми не знаємо точно. Хтось з них чи то запродав душу демону, чи то що, але кожного року на Хелловін ми проводимо гру. Лікарі проти пацієнтів. Ми мусимо дістати з кабінету головного лікаря журнал зі списком пацієнтів і спалити його в підвальній печі, а лікарі всіляко намагаються нам перешкодити, бо тоді нас всіх відпустять і кожному відплатиться по його вірі, як-то кажуть.

– А в чому така проблема пройти у кабінет головного лікаря і до чого тут ми? – спитав Андрій. – Ця медсестра сказала, що ми можемо просто до ранку просидіти в ординаторській і все закінчиться.

– Демон, який це придумав, Марк, ви мали його бачити. Так от, він вигадав таке собі правило, що ні ми, ні персонал не можемо робити деяких речей тут, у лікарні. Наприклад, ніхто з пацієнтів не може потрапити до кабінету головного лікаря, ні через стіну, ні через двері. І замок, хоч би який простий він там не був, ми не можемо відкрити ніяким предметом з лікарні. Потрібно щось з живого світу, з вашого. Персонал, своєю чергою, не зможе змінити місцеположення журналу чи загасити вогонь у печі та забрати з неї журнал, якщо його туди вже закинути. Але ж і розпалити піч і запалити журнал теж маємо не ми, а хтось живий. Тому кожного року у ніч з тридцять першого жовтня на перше листопада Марк надсилає нам одного чи двох людей з реального світу і гра починається. Декілька разів ми були дуже близькі до перемоги, і лікарі зрозуміли, що кожен, хто почує нашу історію, захоче допомогти. Тоді вони почали спотворювати й катувати нас впродовж року, щоб ми викликали у людей лише страх і відразу і ніхто не хотів би з нами спілкуватися. Після кожної гри ми відновлюємося, стаємо такими як на момент смерті та до наступного Хелловіну персонал знущається з нас, щоб виграти гру і не дати нам спалити той клятий журнал.

– Це просто огидно! – сказала Настя. – Були малодушними потворами за життя і такими ж залишилися після смерті! Це ж треба, так боятися розплати за гріхи, що погодитися на таке сумнівне існування!

– Скажіть от що, наскільки реально для нас допомогти вам і дожити до ранку? – задав чи не найважливіше питання Андрій. – Ваша історія безперечно жахлива і потребує втручання, але мені б хотілося вийти звідси живим і з живою дівчиною. І бажано без шизофренії на ґрунті побаченого.

– Ну, не знаю щодо шизофренії, – посміхнувся хлопець, – але шанси вибратися є.

– Я хочу гарні шанси. Як би меркантильно це не звучало, я хочу вранці поїхати з Настею додому. Якщо ви не зможете докласти всіх зусиль для нашої безпеки, ми підемо в ординаторську і будемо сидіти там, поки все не скінчиться.

– Ми можемо спробувати. Нас більше, але персонал сильніший, а багато з пацієнтів жорстоко скалічено, як от пані Наталя, – співрозмовник кивнув на жінку без обличчя. Та у відповідь покивала і захрипіла у знак згоди. Якщо ми зберемося разом, то зможемо протистояти персоналу, поки ви зробите вашу частину роботи.

Андрій кивнув і відвів Настю трохи в сторону.

– Що думаєш?

– Варто їм допомогти, мені здається, – задумливо сказала дівчина. – Ніхто не дасть нам гарантії, що після відмови піти разом із медсестрою, ординаторська все ще буде для нас безпечна. Треба було одразу йти з нею, якби ми хотіли просто перечекати.

– То ризикнемо?

– Я думаю, у нас вже немає іншого вибору.

– Ми докладемо всіх зусиль, щоб з вами нічого не трапилось, – сказав хлопець, вкотре відкашлявшись. – Все, що треба зробити – це відкрити кабінет головного лікаря, забрати журнал, а потім спалити його.

Чоловік з вирваним язиком хитаючись пішов у темряві бокового коридору і через деякий час по всьому корпусу почувся звук, ніби били залізною палицею по трубах.

– Що це? – спитала Настя.

– Загальний збір, – відповів хлопець. – До речі, мене звати Остап.

Кабінет головного лікаря знаходився на другому поверсі. Після швидкого знайомства Остап, Настя та Андрій пішли у бік іншого крила будівлі. Хлопець, не зважаючи на хворобливу худорлявість, взяв пані Наталю на руки та поніс. Сама жінка, хоч і шкандибала не так вже й повільно, не встигла б за трьома молодими людьми, що поспішали до іншого кінця корпусу.

– Я не дуже розумію, чому нас досі ніхто не намагається зупинити, – сказала Настя.

– Все просто, – пастка буде чекати нас за дверима, – відповів Андрій, випередивши Остапа. – Простіше за все буде влаштувати у кабінеті справжню облаву.