Читати книгу - "Данило Галицький"

Це були наче роздуми вголос, проте Батий добре почув слова свого радника. Почув і запам’ятав. Мало перемогти ворога. Мало принизити його. Потрібно ще зробити так, щоб ворог плазував біля твоїх ніг за власним бажанням. То кóпнеш його, то гримнеш, а то приголубиш, і ось він уже усміхається вдячно, готовий лизати твою руку. Це і є справжня перемога. Не вбити вовка, а зробити з нього відданого пса…

Замислившись, Батий дивився в порожнечу перед собою доти, доки син не дозволив собі обережно кашлянути, один раз, удруге. Лише тоді в погляді онука Чингізхана щось змінилося: зіниці розширилися, звузилися, знову розширилися, від чого сині очі почорніли.

– Приємно обсилкувати чужу дружину, – повільно, майже по складах вимовив він. – Але набагато приємніше, якщо вона сама зніме із себе одяг і розкинеться на ложі, готова віддатися добровільно.

– Е-е… – Не знаючи, що сказати на це, Сартак не придумав нічого кращого, ніж знову відкашлятися.

– Ходімо, – покликав Батий і, покинувши терасу, швидко пішов коридорами й кімнатами, змушуючи стражників затамовувати подих, а слуг – падати ниць там, де вони помітили господаря.

Увійшовши до тронного залу, він плеснув у долоні й розпорядився негайно привести Сніжану, улюблену доньку колишнього князя Суздальського, який сьогодні чекав вручення нового ярлика. Вона не змусила себе чекати – припливла білим лебедем, уклонилася стримано, через що товста пшенична коса зісковзнула з плеча, торкнувшись дзеркальної мармурової підлоги. Батий зустрів її на троні, запросивши Сартака на почесне місце, яке зазвичай посідала старша дружина. Біля підніжжя трону розташувався перекладач-урус зі зляканими очима і косо підрізаною бородою.

– Скажи, дівчино, – звернувся Батий до Сніжани, – добре тобі в мене в гостях? Усім ти задоволена? Чи не ображають тебе? Чи не хочеш чого? Тільки скажи, і, клянуся предками, будь-яке твоє побажання буде виконане.

Удруге поклонившись, із неслухняною косою, затиснутою в кулаку, дівчина відповіла, що всім задоволена і що жодних особливих бажань у неї немає.

– Заздрю тобі, – мовив Батий з удаваним сумом. – А ось у мене, уяви собі, є бажання, і ніхто не квапиться його виконувати.

Не розуміючи, до чого веде хан, Сніжана злегка стенула плечима. Тривале перебування в Орді її гнітило. Вона постійно боялася зробити щось не так і розгнівати Батия або його оточення. Але батько і чути не хотів про те, щоб повернутися додому без ярлика. Він, Сніжана та її молодший братик Богуслав жили при палаці вже другий місяць, оточені незрозумілими, непривітними чужинцями, що дивилися на них без будь-якого шанування. Якби не заступництво Батия, вони, мабуть, давно б пограбували батька, побили Богуслава, а її, Сніжану… Ні, про це навіть подумати було б страшно. Швидше б покинути ці негостинні краї. А поки доводилося терпіти й удавати, що все гаразд.

– Чи подобається тобі мій син, жінко? – поцікавився Батий, поклавши руку на плече Сартака, який зачудовано дивився на батька.

Товмач перевів, несвідомо замінивши «жінку» на «дівчину». Сніжана спалахнула:

– У мене в Суздалі є наречений, о хане, – пролепотіла вона.

Батий картинно скинув підведені брови:

– Хіба я запропонував тобі стати дружиною Сартака? Ні, він одружиться з гідною дівчиною із шановного роду.

Здавалося, це неможливо, але Сніжана зашарілася ще сильніше. Її голова низько схилилася, погляд утупився в підлогу, а Батий тим часом вів далі, насолоджуючись її збентеженням і розгубленістю:

– Дуже скоро ти повернешся до свого нареченого, жінко. Але, поки ти тут, я хочу попросити тебе про одну послугу. Виконай моє бажання, а я виконаю твоє. Домовилися?

– Яке ж буде твоє бажання, о хане? – ледь чутно мовила Сніжана, що не наважувалася підвести очі.

– Поговорімо спочатку про твоє бажання, – запропонував Батий, самовдоволено посміхаючись. – Я зараз його вгадаю. Напевно, ти хочеш, щоб із твоїм маленьким братом нічого не сталося, поки він тут. Щоб не потрапив під копита коней, щоб його не вкусив отруйний павук, щоб не потонув або просто не заблукав у степу. Адже так? Моя правда?

– Так, о хане.

Сніжана, справджуючи своє ім’я, була дуже білолиця, але тепер вона стала біліша за будь-який сніг, біліша за хмари в синьому небі; на її ніжній шкірі, яка набула блакитного відтінку, виступило ластовиння.

– Ми подбаємо про твого брата, – продовжував Батий, відкинувшись на спинку трону, – а за це ти мусиш пообіцяти подбати про мого сина. Хтось має прикрашати його самітність ночами. Сьогодні це зробиш ти.

– Але…

– Як звати твого брата? Ах так, Богуслав. Із ним не станеться нічого поганого, можеш бути впевнена, жінко. І батько твій теж не потрапить у біду. Ти задоволена?

– Я… – Сніжана стиснула свою косу так, немов збиралася відірвати її. – Я…

Батий нахилився до неї, приклавши долоню до вуха:

– Що? Не чую.

– Задоволена, о хане. Я задоволена.

– Тоді подякуй нам і йди. – Рука Батия зробила недбалий відсторонювальний жест. – Увечері за тобою прийдуть і підготують тебе до найкращої ночі у твоєму житті. І ось ще що… Якщо твій батько буде проти, то нехай неодмінно з’явиться та скаже про це. Так йому і передай. А тепер іди, іди!

Батий знову змахнув рукою і скривився, хоча насправді йому було приємно дивитися, як кланяється, задкуючи до виходу, принижена дочка уруського князя, що дозволила повестися із собою, як з останньої рабинею. Коли вона покинула зал, він з усмішкою повернувся до сина і жартівливо штовхнув його ліктем у бік:

– Таке волосся золоте, і шкіра, мабуть, м’яка, як лебединий пух. Я б і сам не відмовився від такої наложниці. Але все тобі, сину, усе краще – тобі.

Сартак здавався задоволеним, хоча злегка збентеженим.

– Не треба було, батьку, – сказав він. – Мені доволі тих жінок, які в мене є.

– Захочеш – проженеш цю білу ослицю. Річ не в тому, візьмеш ти її чи ні. Це була наука. Я показав тобі, як слід поводитися з урусами. Трохи ласки, трохи погроз. Умощуєш кинджал у мед, встромляєш його в серце і обертаєш.

Саме так чинив Батий із гордими й волелюбними руськими князями, яких заманював в Орду «для переговорів». Першим був Ярослав Всеволодович, який прибув із синами й боярами. Спочатку всі навідріз відмовилися проповзати між двома вогнищами і кланятися на південь тіні Чингізхана, але ця впертість тривала недовго. Досить було зламати хребет найбільш непокірливому бояринові й відлучити