Читати книгу - "Зоряна електричка, Олександр Юрійович Есаулов"

однієї, величезної, чорної, з широчезними колесами. Мабуть, аборигену набридло тягнутися по дорозі — і він раптово виїхав на тротуар. На рудого кота він не звернув уваги, лише розлючено поблимав світлом фар істоті, у кишені якої знаходився дорогоцінний комунікатор. Істота у відповідь насварилася на машину кулаком, на що та відповіла оглушливим гудком. Маняма розгубився і ледь не випустив з поля зору аборигена. Нарешті побачив знайомий одяг і щосили кинувся навздогін.

— О!.. Поглянь лише… Не відстаєш, рудий? Тільки даремно ти це робиш. Не можу я тебе узяти до себе, мати не дозволить.

Ясна річ, Маняма ніц не зрозумів з того, що сказав абориген, але відстати від нього не міг, бо той ніс у кишені дорогоцінний комунікатор. Усе було б значно простіше, якби Маняма зміг дістатися до свого універсального приладу. Увімкнув би аналізатор та за півгодини вивчив незрозумілу мову, а так…

* * *

Льоха перебіг вулицю по пішохідному переходу, він квапився додому. Рудий кіт не відставав. Він забігав наперед, кидав на Льоху благальні погляди, плутався під ногами чи просто біг попереду, задерши хвоста вгору. Тільки Льоха відкрив двері під’їзду, кіт шмигонув уперед, забіг на майданчик першого поверху і сів, не зводячи з Льохи очей.

— Ти бач, — пробурмотів Льоха, — і що ж із тобою робити? Ну, йдемо, хоч нагодую…

Батьки давно пішли на роботу, тому з цього боку ускладнень він не очікував. Льоха відчинив двері, кіт глянув на нього з недовірою, але у двері зайшов.

— Ну, ось… Нормально, по-людськи… А то у вікно влітати! Так не личить, справді ж… — Він поліз до холодильника та дістав пакет молока. — Ось… Хоча б підхарчуєшся…

Але кіт не став хлебтати молоко, як це зробив би будь який порядний кіт, а зненацька стрибнув на стіл, куди Льоха щойно поклав знайдений біля каменя прилад.

— Агов! Ти що?! — обурено закричав Льоха. — Нічого собі! Пустив його додому на свою голову! Ану забирайся звідси!

Раптом кіт схопив у зуби комунікатор. Льоха у відповідь озброївся віником.

— Стій, паразит! — горлав Льоха, розмахуючи своєю зброєю та ганяючись за невдячним котом. А той, шмигонувши крізь нещільно причинені двері, з льоту пірнув під Льохове ліжко.

— Ну, начувайся, невдячна тварюко!… — репетував Льоха, розтягнувшися на підлозі та намагаючися вигнати кота з-під ліжка, але там щось клацнуло, тоді блимнуло… Льоху обдало хвилею теплого повітря, а потім під ліжком хтось оглушливо чхнув!

— Е… е… — розгубився Льоха. — Що за хохми?

А далі… А далі з-під ліжка з’явилася рука!!! Вона тримала знайдений Льохою прилад, так схожий на мобільний телефон!!!

Слідом за рукою, крекчучи та обтрушуючись, на світ виліз і її власник, хлопчина, приблизно такий на зріст, як і Льоха, у легкому, дивного крою спортивному костюмі. Льоха замахав руками, наче відмахувався від комарів, але хлопчик не зник. Спочатку він так само замахав руками, потім спинився, усміхнувся і щось промовив незнайомою Льохові мовою.

— Ти хто? Де кіт?

У такт словам Льохи на приладі замерехтів вогник. Незнайомець схвально закивав головою, а неживий голос з приладу запитав:

— Ти хто? Де кіт?

— Я кіт? Це ти кіт!

* * *

Маняма уважно слухав, що казав абориген. Ще під ліжком він вставив у вухо ґудзик навушника від комунікатора і зараз уже міг користуватися аналізатором мови. Спочатку аналізатор мовчав, лише зрідка попискував, що означало брак інформації. Але ось абориген заговорив, і аналізатор одразу взявся до роботи. За кілька хвилин Маняма вже міг проказати перше речення.

— Я не кіт. Я — Маняма.

Для прозорості він поклав руку собі на груди й повторив:

— Я — Маняма.

Абориген замислився на хвильку, потім тицьнув себе у груди пальцем та сказав:

— Я — Льоха.

— Льо-ха? — повторив за ним Маняма.

— Ти — Маняма, — ствердно сказав Льоха, — це добре, а я — Льоха. Це теж непогано. А де подівся кіт? І звідки узявся ти?

Аналізатор запищав, перетравлюючи отриману інформацію.

— Льо-ха… Я не кіт, я був кіт… Це — комунікатор, — Маняма підняв прилад на рівень очей, — він кіт.

— Комунікатор кіт? — здивувався Льоха.

Маняма покачав головою, потім показав пальцем на вікно:

— Це кіт?

— Який ще кіт? Це вікно! — здивувався Льоха, а потім зрозумів: — Ага! Тобі слів не вистачає!

І він почав показувати пальцем на різні речі та називати їх. Півгодини він допомагав аналізатору мови, називав різні слова, потім відкрив книгу й показав літери, увімкнув комп’ютер… З комп'ютером справа пішла легше. Комунікатор сам налаштувався й миттєво скачав з Льохової машини всю потрібну інформацію. Ще за годину Маняма видав цілком зрозумілу фразу:

— Льохо, чи можна щось спожити у їжу?

— Типу пожувати? Не питання! Йдемо на кухню.

Нарізаючи хліб та величезний червоний помідор, Льоха запитав у гостя:

— Манямо, хто ти і як тут опинився?

— Мені бракує інформації, — чесно відповів той, — я думаю, що це якась несправність у зоряній електричці.

— А валун? Ну… камінь, біля якого я знайшов комунікатор?

— Це не камінь. Це зоряний буй номер вісімсот двадцять два. Не є добре, що я звідти пішов. Але я мусив піти, бо ти забрав комунікатор.

— Зоряний буй… — тихо промовив Льоха, — от у чому справа… Ви тут буїв наставили, а в мене Петько зник. Де його зараз шукати?

— О-о… Петь-ко?

— Мій друзяка… Ну, товариш… Ранком пішов до каменя та зник.

— Треба повернутися до буя. Туди можуть прийти рятувальники. Особи, які мене народили, вже точно здійняли тривогу. Певен, особа жіночої статі здійняла тривогу по всій планеті.

— А ти по цій штукенції зателефонувати додому можеш?

— По комунікатору? З електрички можу, там стоїть дуже потужна антена. А звідси ні. Я вже намагався. Якби буй не зламався, ймовірність позитивного результату спроби була б значно вищою.

Помідор та хліб Манямі сподобалися, але покуштувавши ковбасу, він скривився:

— Як ви можете споживати такі несмачні продукти харчування?

— Манямо, спробуй розмовляти простіше. Чого ти увесь час так завертаєш, що нічого второпати не можна?

— Що ти мав на увазі? Я нічого не зрозумів.

Льоха наморщив лоба. Ну, як пояснити прибульцю, що так, як він говорить, говорити не заведено?

— Ну, ось ти сказав: як ви можете споживати такі несмачні продукти харчування. Сказав?

— Так, сказав. А що тут не зрозуміло?

— А треба було сказати: як ви можете їсти цю гидоту! Коротше, а головне, ясніше. І що це за «особа жіночої статі»? Це мама, зрозумів? Мама, а ще коротше — ма!

— Ма… — наче луна, повторив Маняма сумовитим голосом, а потім запитав: — Якщо це гидота, навіщо ви