Читати книгу - "Справа честі. Справа №5, Олександр Юрійович Есаулов"

— То я піду? — спитав Бетмен.

— Йди собі, — дозволив Дизель. — Лише гроші витрачай обережно! Бо укмітять і спитають, звідки, що тоді відповідатимеш? І про нас анічичирк: ми тебе не бачили, ти нас. Зв’язуватися лише в разі кончої потреби. Нас разом бачити не повинні! Втямив?

Бетмен закивав. Машина поїхала. Перше, про що подумав Бетмен, — комп’ютер! Він так мріяв про власний комп’ютер! З великим пласким екраном, безпровідною клавіатурою, величезним гвинтом гектарів на сто двадцять, швидкістю… І мобілку! Нарешті!

Бетмен негайно побіг до магазину техніки, де торгували комп’ютерами. Ну, ось він… Віддавна омріяний! Монітор дев’ятнадцять дюймів і системний блок шляхетного чорного кольору… Який красень! Він уже зробив був крок вбік обмінника валюти, коли раптом згадав Дизелеві слова: «… гроші витрачай обережно… укмітять…».

— А якщо я додому комп притягну, що мамі казатиму?

Бетмен сполотнів. Жодного притомного пояснення, звідки в нього такі великі гроші, вигадати було неможливо… От засада… Ось гроші, ось комп, а купити не можна!

Бетмен мало не заплакав, така досада взяла. Коли б комп’ютер був вживаний, тоді ще можна було наплести щось, типу товариш дав погратися. Та й тоді мати обов’язково вимагатиме телефон чи адресу товариша, аби перевірити, чи не збрехав. От що-що, а свою матусю Бетмен добре знає! Те ж саме буде і з мобілкою. Намацавши крізь тканину тонкий стосик грошей, Бетмен гірко зітхнув. Гроші є, але фактично їх нема!

Він вийшов з магазину і поплентався додому.

Мати прала. Прибравши тильним боком долоні вологе волосся зі спітнілого лоба, вона спитала:

— Де ти швендяв, ледацюго? Ліпше б матері допоміг!

— Чим допомогти?

— Та звідки мені знати? Вдома роботи зажди купа! Посуд помий! Або в кімнаті своїй приберися..

Вона знову заходилася прати, а Бетмен слухняно поплентався прибиратись у своїй кімнаті. Ні, мама в нього було хороша, от лише життя її придавило. На все треба гроші, а де ж їх стільки набратися? Бетмен порозмислив і запхав гроші до підручника з математики, хай лежать, їсти не просять. От лише комп’ютер охота, аж не сила. І мобілку…

* * *

— Алло?

— Доброго дня! Митяш каже, що ви орден Леніна продаєте, з номером менше тисячі?

— Запізнився, братело, пішла залізяка.

— Як це так? Ми ж домовлялися!

— Зі мною, чи що? — здивувався голос. — Зі мною ніхто не домовлявся. Але є інший орденок, такий самий. Номер, щоправда, більший, проте й стане дешевше.

— Гаразд, я подумаю… — засмучено сказав Льоха і повернув мобілку Митяшеві.

— Агов, здав уже? — запитав Митяш у слухавку, — ото вже швидкий ти, Дизелю! Па-па… — Запхав мобілку до кишені, і підвів очі на Льоху. — Не пощастило тобі, хлопче, пішла залізяка…

— Я ж просив!

— То й що? Залізяка не моя! В колекціонерів завжди так: хто перший встиг, той і з’їв… Га-га-га…

— Але телефон дайте.

— Двісті баксів!

— Що?!!

— Двісті баксів, хлопче!

— За що?!!

— Ти з мене лоха не роби! Я давно зрозумів, що тебе цікавлять саме ці ордени. Тобі треба орден Леніна? Будь ласка, в мене аж три, бери! Ну? Що ж ти? Ні, дзуськи, голубе… Тобі потрібні саме ті ордени. Мене не обходить причина твоєї підвищеної уваги до них, мене цікавлять гроші. Двісті баксів, і ні центом менше!

— А тепер, Митяше, послухайте мене, — несподівано гостро проказав Миха й повернувся до друга, — Льохо, дай-но мені гроші. Осьо сто баксів, які ви запросили.

Він підняв гроші вгору, Митяшеві очі жадібно зблиснули.

— Або ви даєте нам телефон і отримуєте ці сто баксів, або ми їдемо. До дупи нам ваші ордени, зрозуміло? Льохів тато купить деінде. Тепер усе купити можна, були б гроші! Адже так? І не треба вдаватися до вимагання, ви і так отримуєте набагато більше, ніж заробили! Рахую до трьох: один…

— Чорти з вами! Ну і діточки пішли нині… Аніякої поваги до старших!

Митяш переписав номер телефону на чистий аркуш нотатничка, видер його і віддав друзям, швидко сховавши в гаманець зелений стодоларовий папірець.

Льоха мовчки запхав аркушик до кишені. Не попрощавшись із Митяшем, друзі почимчикували в бік метро.

Деякий час ішли мовчки. Миха роздумав, а Льоху розпирала гордість: вони таки знайшли викрадачів! За номером телефону встановити власника — раз плюнути!

— Ну що, тепер до капітана? — порушив мовчанку Миха.

— Як? — вигукнув Льоха.

— Льохо, ти ж розумний хлопець! По-перше, без міліції нам не дізнатися ні прізвища, ні адреси нашого кошеняти, і він швендятиме з кутка в куток, і ти до скону його зловити не зможеш, а по- друге, ти що, збираєшся їх заарештовувати власноруч?

Неможливо було не погодитися з Миховими резонами. Льоха важко зітхнув, немов у нього відібрали улюблену іграшку.

— Напевно, ти правий. їдьмо до Горобинівки.

За годину електричка доставила їх додому, а ще за двадцять хвилин, перед самісіньким закінченням робочого дня, вони стояли на порозі міліції.

— Вам що потрібно? — запитав черговий.

— Нам би пана капітана, який веде справу з пограбування шкільного музею.

— Капітана Слісаренка? А ви хто такі?

— Ми у справі…

— Хлопці, в капітана сьогодні день народження. Дайте людині спокійно відсвяткувати, гаразд?

Розділ 5

О дев’ятій ранку Льоха з Михою стояли біля міліції. Капітана вони побачили здалеку й рушили йому назустріч.

— Доброго ранку! З минулим днем народження! — в один голос привіталися вони.

— Доброго! — розсміявся у відповідь капітан. — А ви звідки знаєте?

— У нас своя розвідка, — і собі розсміялися хлопці, а тоді приголомшили Слісаренка. — Ми їх знайшли!

— Кого? — спочатку не зрозумів той.

— Злодіїв! Тих, хто музей обікрав!

— Ану, ану… Ходімо до мене в кабінет.

Миха швидко і логічно розповів, як вони здобули телефон викрадачів, і поклав перед капітаном аркушик із номером.

— Ет, чорти забирай! Чому ж учора мені про це не сказали? Знову самі полізли, куди не слід…

— Та ми приходили, а черговий сказав, що у вас день народження… Та раз на рік же…

— Отримає він у мене на горіхи! Раз на рік… Отже, так… Льошо, ти з ними переговори вів? Привітаєшся й одразу слухавку передаси мені, ніби я твій батько. Не хвилюйся, говори просто й чітко.

Льоха набрав номер. Цього разу хрипкий голос відповів одразу:

— Га?

— Доброго ранку. Я вчора дзвонив з Митяшевої мобілки щодо орденів.

— А це що за номер висвітився?

— Та я в Горобинівці живу…

* * *

Капітан скривився: як же це, не зметикували! Треба було з мобільного дзвонити! Такий збіг обов’язково викличе підозру!

— У Горобинівці? — здивувався