Читати книгу - "Справа честі. Справа №5, Олександр Юрійович Есаулов"

— Так, а що тут дивного? — вельми натурально в свою чергу здивувався Льоха.

— Ні, нічого… То що ти хочеш?

— Я нічого не хочу, я передаю слухавку батькові, розмовляйте з ним.

— Давай батька…

— Доброго дня! Мене звати Ігор Борисович.

— Ну?

— Син казав, що у вас був Ленін до тисячі і є сорокатисячний?

— Ну? — знову одноманітно запитала слухавка.

— Я, мабуть, візьму. Скільки за нього хочете?

— Три з половиною зелених, — певно, співрозмовник багатослівністю не вирізнявся.

— Не забагацько?

— Не подобається — не бери.

— Три, — почав торгуватися капітан.

— Три з половиною, — наполягав голос.

Слісаренко задоволено посміхався: якщо злодій почав торгуватися, виходить, клюнув.

— Торгуйтеся не торгуйтеся, більше ніж… — і подивився на Мишка, той підняв на одній руці три пальці, на другій один, — три сто не дам.

— Ні вашим, ні нашим, — прохрипів голос, — три двісті п’ятдесят, і більше не торгуємося.

— Гаразд, — невдоволено відказав капітан. — Де зустрічаємося?

Слухавка замовкла на хвилинку, мабуть, співрозмовник міркував, де зручніше призначити здибанку, і нарешті проказав:

— Метро «Вокзальна», по боці, де потяги йдуть у центр. Друга лава від голови потягу. Зараз пів на десяту? Об одинадцятій рівно. І не запізнюйтесь. Не люблю чекати!

На цьому розмова завершилась. Капітан поморщився:

— Не тішуся з того, що маємо проводити операцію на чужій території, та й часу обмаль. Гаразд, хлопці, ви вільні, до метро не лізьте, можете всю справу зіпсувати!

Капітан пішов до керівництва погоджувати план операції, а Льоха з Михою рушили додому.

— Ну? — запитально подивився Льоха на Миху.

— Що ну? Ти ж чув, що сказав Ігор Борисович? Не лізти!

— І що? Думаєш, не лізти?

— Ще чого! В іншій справі не пхався б, але це для нас справа честі! Цих… — Миха навіть слів добрати не зміг для злодіїв, які довели до інфаркту Костя, — цих кошенят… Ні, я обов’язково хочу подивитися, як їх візьмуть! Просто мрію!

— Я теж! їдьмо до Києва!

І вони повернули в бік вокзалу.

* * *

Дизель поклав слухавку й замислився. Те, що покупець виявився з Горобинівки, надто вже йому не сподобалося. Товар вони також у Горобинівці взяли! Дуже дивний збіг… А з іншого боку, це перша реальна пропозиція купити орден. Позбутися його зараз саме час! Барбос сидів поруч і запитально дивився на Дизеля:

— То що? Бере?

— Бере-то бере, та якось не подобається мені цей покупець. То орден лишень до тисячі йому

подавай, а то бере й сорокатисячник… Та ще з Горобинівки! Не подобається мені це…

— Та ну, Дизелю, все буде добре! Ментам на нас по життю не вийти!

— Не до вподоби мені це, Барбос… Де шашки, що ми на базарі минулого місяця купили?

— У коморі.

— Отже, вчинимо так…

* * *

Миха з Льохою приїхали на «Вокзальну» за чверть об одинадцятій й стали під стінкою метрів за п’ятнадцять від призначеної лавочки. Коли підходив потяг, натовп пасажирів закривав лаву, потяг ішов, і лаву знову було добре видно. Вони вдавали, що балакають поміж собою, а насправді уважно оглядали кожну людину, що ходила по перону. Одну прикмету вони знали: злочинці мусять бути або коротко підстрижені, або взагалі голені, як сказав дядько зі зльоту. Рівно об одинадцятій до лави наблизився хлопчик років тринадцяти, й тут-таки з потягу вийшов Слісаренко. Він демонстративно глянув на годинник і сів на лавку.

— Це ви запитували про орден? — запитав хлопчисько.

Слісаренко уважно подивився на пацана. Голос у телефоні точно не належав підлітку.

— Ну, я.

— На вас чекають на наступній зупинці біля першого вагона.

Проказав, стрибнув у відчинені двері потягу й зник.

«Обережні… — подумав капітан, — навіть дуже».

Але підкорився й зайшов у вагон. Він знав, що за ним у цей же потяг посідало щонайменше три колеги — оперативники з міліції метрополітену. Більше співробітників залучати було нерозумно, злочинці могли їх помітити. Краєчком ока в натовпі він зауважив Михове обличчя:

«Ото вже хлопці! — подумки гукнув капітан. — Вуха обірву!»

* * *

Біля першого вагона нікого не було. Потяг пішов. За кілька хвилин до перону підкотив наступний, і лише тоді хтось смикнув його ззаду за рукав:

— Ось орден, давай гроші.

Капітан схопив руку й рвучко повернувся назад. Негайно в обличчя йому вдарив струмінь сльозогінного газу. Водночас просто з-під кабіни машиніста заклубочив густий білий дим, і хтось несамовито заволав:

— Пожежа! Рятуйся, хто може!

Паніка виникла миттєво. Пасажири повалили з вагонів у бік ескалатора. Миттю утворилась гігантський корок, де й зник той, хто приніс капітанові орден. Поки Слісаренко протирав очі, злочинець так загубився у величезному натовпі, що годі було навіть і думати його відшукати.

Паніці не піддалися тільки Льоха з Михою. Вони стояли метрів за десять від капітана, і коли здійнявся рейвах, встигли добре роздивитися бритоголового. Він був у синій смугастій сорочці, джинсах і чорних кросівках. Хлопці укмітили й іншого, який щось кинув на рейки просто під кабіну машиніста, а після того звідти й повалив білий дим. Він був худіший, теж коротко стрижений, теж у джинсах, тільки сорочка в нього не синя в смужку, а картата.

— Димова шашка, — стиха промовив Миха, — хитромудрі…

Все це відбулося впродовж кількох секунд. Миттю до них підскочив капітан:

— А ви чого зволікаєте? Бігцем до ескалатора!

— Нікуди не треба бігти! — відповів йому Миха, — це лишень димова шашка.

— Ми самі бачили, — підтвердив Льоха, — ще один гад кинув її під поїзд.

— Ет, чорти забирай… — пробурмотів капітан, — ошукали, як хлопчака!

І негайно заходився заспокоювати пасажирів. Аби вгамувати наляканих і розлючених людей, часу знадобилося хвилин двадцять. Втім, позаяк вогню ніде не було, люди поступово почали приходити до тями, а подекуди вже навіть чувся сміх: пасажири сміялися з себе, згадуючи, хто як перелякався.

Нарешті, коли всі заспокоїлися, капітан підійшов до хлопців.

— Я ж вам казав, щоб ви сюди не потикалися! Вас що, зв’язувати треба?

— Але ж ми обох злочинців бачили!

— Он воно як…

До капітана підійшли троє колег з метрополітенівської міліції.

— Нічого собі, незначна операція! Дякувати Богу, бодай без жертв відбулися!

— Одверто кажучи, я й сам не очікував… — Капітан зі здивуванням знизав плечима. — Через дріб’язкову крадіжку такі перестороги! Чогось я тут не доберу!

— Нічого собі дріб’язкова! — пробурчав Льоха. — Географ з інфарктом до лікарні втрапив, а ви — дріб’язкова…

— Який ще географ? — не зрозумів співробітник. — І взагалі, хто ви такі? Капітане, що за дитячий садок?

— Не все так просто. — У Слісаренка досі сльозилися очі, і він час від часу обережно протирав їх