Читати книгу - "Справа честі. Справа №5, Олександр Юрійович Есаулов"

— Гаразд, їдьмо до нас! Зараз це вже не тільки ваша справа, але й наша! Те, що вони зробили, — справжнісінький теракт, і дарувати його ніхто не збирається!

Наступні дві години Льоха з Михою складали фоторобот обох злочинців за допомогою спеціальної комп’ютерної програми.

— Схожі? — запитав капітан, простягаючи хлопцям два малюнки, віддруковані на принтері.

— Схожі, — погодилися друзі.

— Щось я не чую піднесення в голосі, — сказав капітан.

— А з чого радіти? — запитав Миха. — Орденів ми не повернули, голомозі втекли! Панікою в метро нехай вони займаються, — він кивнув у бік співробітників міліції метрополітену, — а нам треба ордени повернути!

— Нічого, хлопці, все буде добре. У нас свої методи, ми їх обов’язково візьмемо.

«Так, візьмемо… — подумав Миха, — а от чи повернемо ордени, ось у чому питання!»

* * *

До Горобинівки поверталися по обіді. Капітан весь час намагався розрадити хлопців, згадуючи кумедні випадки зі своєї багатої практики, от тільки нічого в нього не виходило. Зрештою, Льоха не витримав і запитав:

— Ігорю Борисовичу, як ви тепер їх шукати будете? Вони зараз зачаяться, і їх узагалі ніхто не знайде! Он скільки дерев у лісі, спробуй тепер цих кошенят зловити! Така можливість була, а ви…

— Яких ще кошенят?

— А-а-а… — Миха махнув рукою, — це ми так злодіїв прозвали: банда «Руде кошеня». Але те, що ви схибили, — це факт.

— Охолоньте, — суворо відказав капітан, — замалі ви ще мене критикувати! Не всі операції завершуються вдало, нічого не вдієш! Цього разу вони нас переграли. Занадто мало часу було для підготовки затримання. Але наступного разу ми ваших кошенят…

— А чи буде він, той наступний раз? — запитав Мишко.

У відповідь капітан тільки важко зітхнув.

На привокзальній площі зустрілися з Рудиком. Вгледівши друзів в капітановому товаристві, він одразу підійшов:

— Привіт гігантам розшукової справи! Добрий день, пане капітане!

Той лише засмучено махнув рукою і рушив у бік міліції.

— Чого це він? — запитав Рудик.

— Та тьху на них усіх! — Льоха цикнув зубом і сплюнув. — Тримали голомозих у руках, та проґавили! Пішли наші кошенята…

* * *

Піднявшись разом із розбурханим натовпом ескалатором нагору, Дизель і Барбос вийшли на привокзальну площу і взяли таксі.

— Ти вважаєш, це мент був? — стиха, щоб не розчув водій, запитав Барбос.

— Скидається, — похмуро відповів Дизель. — Він мене за руку схопив, ти ж бачив…

— Гарно ми їх! Знатимуть, як з нами зв’язуватися! Запам’ятають тепер!

— Отож бо! — розлючено промовив Дизель. — Нам зовсім не потрібно, щоб нас запам’ятовували!

— Та годі тобі! Там такий рейвах миттєво зчинився, що жоден нічого не розгледів і не запам’ятав, головою можу заприсягатися!

— Швидко вони на нас вийшли, нічого не скажеш! Начебто нормально все зробили, щоб на двієчників подумали. Поки вчительську рознесли, скільки поту пролили, а потім ще той клас… Швидко зметикували… Ось що, Барбосе…

У цей час таксі зупинилося:

— Приїхали, — виголосив таксист.

Розділ 6

Настя з подружками стрибали у класики.

— Ет, тряснемо старовиною! — сказала Бонасьє і застрибала на одній нозі по квадратиках, розкреслених на сірому асфальті. У неї виходило спритно й точно, на заздрість подружкам. Бонасьє вже кілька років займалась спортивною гімнастикою, тому стрибати на одній нозі вона могла скільки завгодно, куди завгодно і як завгодно.

Можливо, Бонасьє й не звернула б уваги на Пуделя Артемона, який вийшов із сусіднього під’їзду. Але той сам зачепив Бонасьє, ще й пробурчав роздратовано:

— Розстрибалися тут… Дрібнота…

Від штурхана Бонасьє хитнулася, торкнулася другою ногою асфальту і стратила.

— Що це ти штовхаєшся?! — обурено закричала вона. — Через тебе я стратила!

— Та мені начхати… — процідив Артемон і, не озираючись, пішов далі.

— Диви, який піжон! Рухай звідси! — Лєнка, подружка Бонасьє, услід Артемону висолопила язика. А Яна, ще одна подружка, покрутила пальцем біля скроні:

— Псих ненормальний… Ось приведу хотдога, воно тебе вкусить як слід!

Янині батьки розводили собак, тому ніхто не здивувався такій дивній назві. Може, й така порода існує, хто зна?

Щось у Артемоновому голосі, навіть не в голосі, а в інтонації, з якою він вимовив ці кілька слів, здалося Бонасьє дивним. На короткий час вона навіть застигла нерухомо, намагаючись зрозуміти, що ж її так здивувало.

— Гей, Бонасьє, ти заснула, чи що? — штовхнула її в бік Яна.

— Я? А… — Бонасьє стрибнула в наступний квадрат і знову стратила.

— Ти це чого? — здивувалась Яна.

— Не знаю… — щиро зізналась Бонасьє.

Вона відійшла вбік. У Яни задзвонив мобільник і немов підштовхнув думки Бонасьє.

— Він з нами розмовляв зверхньо! Ось у чому справа… — раптом збагнула вона. — Артемон завжди виглядає ображеним, нещасненьким, а тут, бач, зненацька заговорив спогорда. Чого б то?

Підкорюючись не розуму, а якомусь чуттю, вона, несподівано навіть для себе сказала подружкам:

— Пограйтесь без мене, я зараз прийду!

Бонасьє рушила услід за Артемоном, намагаючись не надто наближатися, проте й не загубити його з-перед очей. А той крокував у бік вокзалу, жодного разу не озирнувся, від усієї його постаті віяло рішучістю.

— Чого це його понесло на вокзал? — думала дорогою Бонасьє. — Що він там загубив?

Вона уявила подумки вокзальну площу. Вокзальна будівля, кілька продуктових крамничок, дитячі іграшки, господарський магазин…

— Але це все є й на базарі, просто навпроти нашого будинку. Може, він до Києва зібрався?

Настя йшла за Артемоном назирцем, не спускала з уваги ні на мить, і в ній зріло переконання, що зараз станеться щось важливе. Ось уже і привокзальна площа. Одного погляду Бонасьє вистачило, щоб зрозуміти, навіщо сюди йшов Артемон.

* * *

Льоха, Миха й Рудик простували в бік дому. Льоха і Миха були вкрай засмучені, а Рудик тріскотів без угаву, намагаючись відвернути друзів від сумних думок. Але якось весь час виходило, про що б він не говорив, все поверталося до орденів або крадіжки і боляче нагадувало про сьогоднішню невдачу.

— Я сьогодні фільм дивився, про війну. Клас! Наші пішли до німців у тил, по язика, а німці пронюхали. Наші тоді німецького офіцера завалили, переодяглися в його однострій, ордени начепили… Ну, тобто… Того… Цього… Пробралися, куди треба, сперли… Словом, чого треба, того… Ну…

— Та замовкни ти, Рудику! І без тебе тоскно, — втомлено відказав Миха й почухав потилицю. — Льохо, хай там що, я все одно здаватися не збираюся! Нумо, міркуймо! Пам’ятаєш,