Читати книгу - "Ілюзорний світ кохання, Тея"

  Микита посміхнувся, але я відчула, що його думки десь далеко, у світі, де він планує майбутнє з цією дівчиною.

  — Я хочу освідчитись їй у коханні. І зіграти цю пісню, щоб вона стала нашою, на все життя.

  Мої думки неначе зупинилися. Ця пісня, така ніжна, прозвучала для мене, але була призначена їй. Щось у мені стислося, неначе моя душа намагалася відкинути цей момент. Можливо, тому, що я відчувала — ця ситуація набагато складніша, ніж здається на перший погляд.

  — Чому ти зіграв її спершу мені? — запитала я, поглядаючи на нього з подивом.

  Микита подивився на мене, і його погляд був сповнений тихою повагою.

  — Я хотів почути твою думку. Ти мій друг, редактор і критик. Тільки ти можеш сказати правду, а не те що хочеш почути. А вона… вона — моє натхнення. Моя муза.

  Ці слова наче віддаляли нас. “Мій друг, критик”. Тоді чому це відчуття таке сильне? Невже це просто дружба? Чи я просто плутаюся у власних відчуттях?

  — Так, ти правий. Якщо хочеш об'єктивної оцінки, завжди можеш звернутися до мене, — відповіла я, намагаючись утримати баланс між нашою дружбою і тим підсвідомим відчуттям, яке рвалося на волю.

  — А ти можеш пояснити, як зрозумів, що саме вона — та, з якою ти хочеш провести все життя? — запитала я після довгої паузи.

  Микита замислився, його пальці м'яко грали на струнах гітари.

  — Це складно пояснити словами, — сказав він, відвівши погляд. — Це більше відчуття. Ніби все стає на свої місця. У тебе було таке, що ти уявляла з кимось майбутнє? Планувала, мріяла, і готова була зробити все, щоб це майбутнє стало щасливим для вас обох?

  Я на мить зупинилася, роздумуючи.

  — Так, було. Коли я виходила заміж. На початку все здавалося таким романтичним. Я мріяла, планувала, будувала спільне майбутнє. Але з часом виявилося, що у нас зовсім різні погляди на життя. Ми були занадто молоді й принципові, щоб змінюватися заради іншого. І врешті, це призвело до нашого розлучення. Це був неоціненний досвід, тепер я знаю, чого хочу. Але мало хто вірить у це. Багато хто вважає, що я просто прикриваю свою самотність, — сказала я, зітхнувши.

  Микита мовчки зітхнув і відвів погляд.

  — Вибач, я, мабуть, засмутив тебе, — його голос був тихий, наче він розумів, що випадково торкнувся якогось болючого моменту.

  — Ні, все добре. Твоя пісня справді чудова. Після такого освідчення я б сама погодилася вийти за тебе заміж, — пожартувала я, намагаючись полегшити атмосферу.

  На обличчі Микити з'явилася щира усмішка. Його радість була такою очевидною.

  — Що ж, тоді пора їхати. Твою дівчину не варто змушувати чекати, — сказала я, встаючи з лавки.

  — Ок, поїхали. Відвезу тебе додому, а потім до неї, — погодився він.

  Дорогою ми їхали мовчки. Музика тихо лунала у фоні, але кожен був занурений у свої думки. Я подумала, чому мені ніхто так не освідчувався за всі ці роки? Що я роблю не так? І головне — як це змінити?

  Через кілька тижнів мене викликала до себе начальниця. Вона зателефонувала і, не давши мені навіть вставити слово, різко сказала:

  — Підійди, поки я в кабінеті сама. Потрібно поговорити, — і поклала слухавку.

  Я зайшла до кабінету, відчуваючи напруження у повітрі, і підійшла до неї.

  — Я прийшла. Що ви хотіли сказати? Знову хтось із моїх затупив? — запитала я, намагаючись зберігати спокій.

  Вона засміялася, але цей сміх звучав зверхньо, майже зневажливо.

  — Та ні, я про інше, — її очі заблищали, як у хижачки, що збирається розкрити свої карти.

  — Про що? — здивувалась я, не розуміючи, до чого це все веде.

  — Тримайся якомога далі від Микити.

  Я здригнулася від несподіванки.

  — В сенсі? Від якого саме Микити? — моє здивування тільки зростало.

  — Від Петренка, звісно. Він не твого рівня.

  Моє серце почало шалено битися, а гнів виріс так швидко, що я ледве стримувала бажання відповісти різкіше.

  — І з якого дива ви вирішили, що я “пристаю” до нього? — відчувала, як лице починає червоніти від обурення.

  — Ви разом їдете додому після роботи. Ще не вистачало, щоб і зранку з однієї квартири приїжджали, — вона говорила це так, наче було природно контролювати особисте життя своїх підлеглих. — Він дуже хороший, турботливий хлопець. Тобі потрібен хтось такий, як Ігор був. А Микиту я хочу одружити на Орині.

  Я стояла мов громом вражена, намагаючись зрозуміти, що саме вона зараз сказала. Моє обурення досягло межі.

  — Що-що ви таке верзете?! — я ледве стримувала себе, щоб не розплакатись чи не вибухнути від гніву.

  — А що ти не зрозуміла? — її тон був таким, ніби вирішити чиєсь особисте життя було її щоденною рутиною. — Я тебе попередила. Він не твого рівня. Ти до нього не доросла. Подивись, хто він і хто ти. Навіщо ти йому потрібна?

  — Щоб возити додому! — відповіла я з сарказмом, а потім додала: — Взагалі-то, я доросла до того, щоб вирішувати самій, з ким мені зустрічатися.