Читати книгу - "Ілюзорний світ кохання, Тея"

  Я нервово розвернулася і пішла до дверей.

  — Стій! Ти мене зрозуміла?! — закричала вона мені вслід, знову показуючи свою зверхність.

  —  Ні! — крикнула я у відповідь, різко відчинивши двері й грюкнувши ними з усієї сили.

  Відразу після цього я не повернулася до кабінету, а побігла в роздягальню, де, захоплена емоціями, впала в кутку на лаву і закрила обличчя руками. Сльози душили мене, а думки бігали по колу, як нав'язлива мелодія: “Чому вона так зі мною поводиться? Чому мене не цінує? Чим я гірша за Орину? Що в ній такого, чого немає в мені? І чому я не можу спілкуватися з людиною, яка мені подобається?”

  Я сиділа в роздягальні, даючи волю сльозам і намагаючись зрозуміти, як це вписується в те, що відбувалося у моєму житті.

  — Хто це тут у нас плаче? — почула я знайомий голос Микити. Він зайшов у роздягальню, побачив мене і підійшов ближче. — Що сталося? Чому ти ридаєш?

  Мене так душили сльози, що я не могла вимовити жодного слова.

  — Давай, підійматися, — м'яко сказав він, обережно підводячи мене з кутка. — А я думаю, куди ти поділася. Вже годину тебе шукаю. Що ж могло статися, що ти так розплакалася?

  Микита обережно підняв мене на ноги й притулив до себе. Я вперлася руками в його груди, закриваючи очі, але не могла зупинити сліз. Він обійняв мене однією рукою за талію, а іншою почав заспокійливо гладити по голові. Його дотики були м'якими, як в дитинстві, коли дідусь гладив мене перед сном, і я заспокоювалася після важкого дня.

  — Заспокойся, — тихо промовив він. — Розкажи, що сталося, і я допоможу тобі вирішити це.

  — Вона… вона сказала таке, що я.. — схлипуючи, ледве вимовила я.

  — Це вже краще. Хто “вона”? — запитав він, тепер більш наполегливо.

  — Моя начальниця. Вона... наговорила такого…

  — Та що ж вона могла сказати такого, що ти так ридаєш? Вона ж часто тебе виховує, ти, здається, звикла і не звертаєш на це уваги.

  — Це через тебе…  — уже трохи заспокоївшись, промовила я.

  — ЩО? — здивовано перепитав Микита, раптово змінивши тон на більш серйозний.

  — Так, вона наговорила про тебе і мене...

  — Що вона сказала? Розповідай, а то я зараз піду й сам із нею розберуся.

  — Ні, не треба! Вона мені тоді життя зробить “солодким”, вона вміє це, — заперечила я, намагаючись зупинити його порив.

  Микита глибоко зітхнув і запитав:

  — Ти мені довіряєш?

  — Так, звісно, — відповіла я, намагаючись утримати його погляд. — Ти, мабуть, єдиний чоловік, якому я довіряю.

  — Тоді розкажи, що вона сказала, а ми вже разом вирішимо, що робити.

  Я зітхнула, зібравшись із силами.

  — Вона сказала, щоб я трималася якомога далі від тебе. Що я не твого рівня, і у нас немає майбутнього. Вона вже знайшла тобі наречену й хоче вас сватати, а я не маю втручатися в це.

  — ЩО? — Микита явно був шокований. — І кого ж вона вирішила мені сватати?

  — Вона хоче, щоб ти одружився з Ориною. Але вона ж не знає, що в тебе є дівчина, яка вагітна і з якою ти плануєш одружитися.

  Микита скривився і гнівно запитав:

  — А вона у мене запитала, що мені треба? Хто дав їй право вирішувати за мене?

  — Заспокойся, — попросила я. — Не кричи, бо нас почують, а тоді ще додадуть щось, чого не було.

  Микита не зміг стримати своє обурення:

  — Ох, як же я злий! Ти навіть не уявляєш! Це так не залишу. Я піду з нею розберуся!

  — Може, не варто? — несміливо запропонувала я. — Вона ж мене “з’їсть” за це.

  Він подивився на мене серйозно, але його очі були сповнені рішучості.

  — Не турбуйся, не з’їсть. Я про це подбаю. Ти вже заспокоїлась? — посміхнувся він, намагаючись повернути мені настрій.

  — Майже. Але це було так неочікувано... Як грім серед ясного неба. Чому вона подумала, що я бігаю за тобою?

  — Та не зважай на неї. Вона, мабуть, надто захоплена своєю всемогутністю. Якщо ти вже заспокоїлась, приведи себе до ладу, а я піду розберуся із цією ситуацією, — рішуче заявив він.

  — Добре, тільки будь обережнішим... Вона ж мстива, — сказала я, відійшовши від нього.

  Микита зітхнув, потім розвернувся і швидкими кроками пішов у бік кабінету начальниці.

  Я дивилася йому вслід і не могла стримати усмішки. Коли Микита обіймав мене, намагаючись заспокоїти, я відчула щось дивне, майже знайоме. Його дотики, те, як він гладив мене по голові, викликали в мене теплі, давно забуті відчуття, неначе я вже колись переживала подібний момент. Це відчуття було таке сильне, що на мить здалося, ніби все це вже відбувалося в минулому — можливо, в іншому житті чи в іншій реальності. Але я не надала цьому значення, подумавши, що це просто спогади про дитинство, коли мене так само заспокоював дідусь. Проте щось у глибині душі підказувало, що це було щось більше, ніж просто спогади.