Читати книгу - "Ілюзорний світ кохання, Тея"

  — Доброго дня, — рішуче звернувся Микита до моєї начальниці.

  — Доброго, якщо не жартуєш, — відповіла вона, намагаючись загравати.

  — Можна вас запитати? Є одне питання, яке мені не дає спокою, — Микита ледве стримував роздратування, але говорив рівним голосом.

  — О, це вже цікаво, давай, — вона продовжувала фліртувати, не помічаючи зміни в його настрої.

  — Поясніть мені, будь ласка, з якого це дива ви вирішили, що маєте право вказувати людям, з ким їм зустрічатися? І чому ви вирішили “одружити” мене з кимось, кого я навіть не обирав? — він говорив твердо, але намагався не підвищувати голос.

  Її обличчя спохмурніло, і вона різко махнула рукою:

  — Все ясно… Ось я кому-небудь влаштую...

  — Значить, слухайте уважно! — його голос набув рішучого тону. — По-перше, нікому ви нічого “не влаштуєте”. По-друге, не смійте лізти в чуже життя. А особливо в моє.

  — Ох, захисничок знайшовся, — спробувала вона віджартуватися, але в її голосі вже відчувалась нервозність.

  — Я сподіваюся, ви мене правильно зрозуміли. До цього питання ми більше не повертаємося. Інакше я змушений буду піти до вашого керівництва і розповісти, як ви займаєтесь інтригами та звідництвом на робочому місці. І ви прекрасно знаєте, чим це для вас може обернутися.

  — Добре, добре, я зрозуміла. Йди вже працюй, не заважай, — нервово відповіла начальниця, відмахуючись рукою в бік дверей.

  Микита рішуче вийшов з її кабінету, а трохи згодом знайшов мене в цеху. Він підійшов до мене, і в його очах було видно впевненість.

  — Не турбуйся, я все владнав. Вона більше тебе не чіпатиме. Працюй спокійно, все буде добре, — його голос був сповнений турботи та тепла.

  Ці слова вселили в мене впевненість. Микита завжди говорив правду, і я знала, що можу на нього покластися. Я подивилася на нього й відчула полегшення — з ним завжди було спокійніше, він умів знайти вихід із будь-якої ситуації. У його присутності світ здавався менш складним, і це допомагало зосередитися на роботі та не думати про зайве.

  Я спілкувалася з Микитою весь час поки він працював на заводі. Коли він пішов, мені почало не вистачати наших розмов, але що тут вдієш – на той момент він вже був одруженим чоловіком, і сподіватися на щось більше було марною справою. Мені подобалося, як він ставився до своєї дівчини, принаймні з того, що розповідав. Але, на жаль, його дівчиною була не я.

  Трішки посумувавши через відсутність нашого спілкування, я зрозуміла, що потрібно рухатися далі. Мені в той час подобався Володимир, але я не прагнула розвивати з ним стосунки. Після гіркого досвіду романів на роботі, особливо після Ігоря, я була обережною. Вирішила, що настав час серйозно подумати про пошуки когось для стосунків, але не знала, з чого почати.

  Не придумавши нічого кращого, я зателефонувала Вірі за порадою. Їй завжди вдавалося знайти слова, щоб підбадьорити, навіть коли я була на межі розпачу.

  — Привіт!

  — Ого, привіт! Невже, кого я чую! — відповіла Віра, радіючи моєму дзвінку.

  — Так, це я. Нарешті знайшла хвилинку зателефонувати. Як справи? — запитала я, намагаючись зробити свій голос спокійним.

  — Та нормально, малий уже почав ходити, то трохи легше стало. Хоч якийсь вільний час з'явився. А в тебе що нового?

  — Та що може бути в мене нового? Все як завжди: на роботі дупа, в особистому житті ще гірше. Ще й Микита знайшов нову роботу й пішов. Тепер зовсім немає з ким нормально поговорити.

  — А хто це Микита? Ти про нього раніше не розповідала.

  — Та тут і розповідати особливо немає про що. Просто колега, який іноді підвозив мене додому, коли наші зміни збігалися.

  — А-а, зрозуміло, — задумалася Віра. — Слухай, до речі, через тиждень йду на концерт Скрябіна з подружками. Хочеш з нами?

  — Та ні, ви ж там усі з чоловіками будете, а я сама. Якось незручно буде.

  — Та ні, ми йдемо самі, бабською компанією. Не всі в нас заміжні, до речі. Може, це гарний шанс із кимось познайомитися.

  — О, тоді добре, — зраділа я, відчувши хоча б маленьку надію на зміни.

  — Приїжджай до мене о шістнадцятій, зберемося й разом поїдемо. І одягнися красиво, а не так, як на роботу.

  — Добре, спробую знайти щось більш святкове, — погодилася я, уже почуваючись трохи краще.

  За повсякденними справами тиждень пролетів непомітно. І ось субота, шістнадцята година, я у Віри вдома.

  — Привіт! — сказала вона, відчинивши мені двері. — Проходь.

  — Привіт, а ти сама вдома?

  — Так, чоловік ще на роботі, а малого відвела до бабусі, щоб не заважав збиратися. А ти чого не наряджена?

  — Як це не наряджена? Я в цьому думала йти. Щось не подобається?

  — Ні, ну ти ж як до сільського клубу. Давай зараз тебе одягнемо та нафарбуємо, ти ж собі нареченого  хочеш знайти.

  — Та гаразд, давай, — погодилась я, бо сперечатися з Вірою — це марно.