Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Лихі люди, Панас Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Лихі люди, Панас Мирний"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Лихі люди" автора Панас Мирний. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 21
Перейти на сторінку:
дзеркала, причесав уже трохи не вдесяте свій  вихор, побачив пір’їнку на каптанці, скинув його, обмів, знову   надів, застебнувся і  підійшов до тарілки з хлібом  та салом. На  їй лежало два шматочки того  і другого.

— Бач, проклятий бурсак! — скрикнув.

— А що?  — спитав Жук.

— Уклав  за двох, та мерщій і навтіки! Кому  ж тепер  не достане? Се моя  часть, — беручи  шматок булки  і сала, казав Шестірний, — а ви удвох, як знаєте, діліться. Воно, як Телепень не йде в гімназію, то йому  б і не треба, — додав, ламаючи невеличкими шматочками булку.

— То що, що  не йде?  Він же недужий! — устаючи, мовив  Жук.

— То  він  тілько  видає  себе  недужим, йому  вже  давно можна б ходити.

Телепень болізно повернувся, скрививсь. У його чорних очах  загорівся гнів;  бліді  запалі  щоки запалали краскою. Він  порвався устати;  підвівся — і впав.

— Коли б ти, бісова  Шестірня, хоч раз  занедужала, то, може  б, поняла віри! — скрикнув Жук.

— Ет, кажи! — І Шестірний мотнув головою, укидаючи невеличкі шматочки хліба  у рот.

Жук  призро глянув  на його.

— От же ти й не їси, а тілько  балуєш... Узяв би четверту часть  одділив, та я четверту, — от і було  б Телепневі.

— Як же! чорт не видав! Та прожра буде за двох класти, а я повинен голодний сидіти.

— Ну, стій  же ти, шолудивий бурсаче! — трясучи кулаком, промовив Жук.  — Не  попадайся мені  на  увесь  день на  очі, а то я тобі  полічу  твої  погані ребра! — Очі  в Жука горіли  гнівом.

— Та чого  ви змагаєтесь? Я не хочу їсти.  Беріть  усе, — стогнучи, мовив Петрусь.

— От бач, він і сам  не хоче.  Недужий і їсти, — зло скалячи  зуби, казав   Шестірний. — Чого  ж  ти  похваляєшся на Попенка?

— Кажу:  хай не попадається! — грізно крикнув Жук.

Почувся дзвонок. Шестірний, як  опечений, схопився; кинув хліб  і сало;  мерщій за  книжки — і чимдуж побіг.

— Чортів лизун! — промовив йому услід Жук;  доїв своєї часті;  узяв  картуз, нагнувся над  Петром, що, устромивши голову  в подушку, плакав.

— Ти спиш, Петре?

Петрусь повернув до його  своє  мокре лице.

— Не плач.  От слухай  дурня, що накаже! Одужуй, брат, скоріше; гулять підемо до річки, а то і я вже занудився, сидячи в хаті. Прощай!

І повагом потяг  собі. Зостався Петрусь сам, з своїм  ураженим серцем, з своїм  болем, з своїм  горем. Гірко  йому на душі, важким каменем давили слова Шестірного, та нікому і розважити, нікому одвести думки  від глибокої образи. Петрусь припав до  подушки — і не  словами, а сльозами виливав їй своє  лихо;  молився, щоб  скоріше йому  одужати, звестися, піти  у гімназію. Ніхто  того  не  чув, не  знав, не бачив. Бачили тілько  сірі стіни  — та мовчали; бачила і чула  рябенька подушечка — та й та ще  більше  рябіла  від його  кревних сліз.

Увійшла низька, кирпата молодиця — служка; понуро глянула  на його, на райно; поприбирала, повимітала і пішла, не сказавши ні одного слова, — буцім  вона  була глуха, як та подушка, німа, як та стіна.  Знову зостався Петрусь сам; знову  сльози, молитви, і... аж поки не зборов його  сон, не закрив очей, не заколихав якимись одрадними причудами. Йому приснилася мати, своя  хата — чиста, ясна... Глибокі виразки у серці  перестали нити-боліти.

Несподіваний грюк  і гук  збудив  його.  Він  підвів  голову. На  дверях  стояв  Попенко і змагався з хазяйкою, щоб давала  їсти.

— Ти вже  прийшов з семінарії? — спитав Петрусь.

— Який чорт  прийшов!  Вирвався... Їсти  так  захотілося — аж шкура  болить, — казав  він, рвучи  недоїдений Шестірним шматок булки  і смокчучи сало.

Ось  і він  побіг.  Знову одинокі думки; знову  сон...

Ґвалт  спершу надворі, потім  коло  хати, а далі і в самій хаті сказав  йому, що поприходило товариство. Попенко убіг перший; за ним, поскрипуючи чобітьми, уплив Шестірний; далі уліз, наче ведмеда, Жук. Шестірний почав бережно роздягатися, обтрушувати пил, здимати пух з одежі. Попенкові очі заходили по хаті, по столі, — він  шукав  чого-небудь з їжі.  Жук  уліз, шпурнув книжки  на  кровать і, кинувшись на Попенка, ухопив  його  за в’язи.

— Ти нащо  з’їв моє снідання, шолудивий бурсаче! — гукнув  Жук, придавивши Попенка так, що  у того  аж  у очах потемніло.

Попенко почав виправлятись; клявся-божився, що він і не бачив, що він і не знає, що три часті тільки й було положено.

— Хай  мене  грім  поб’є!  Хай  мене  свята  блискавка запалить!  хай  я  удавлюся, хай  я  провалюся!  хай  мене  сира земля  проглине, коли  я їв чию часть, окроме своєї! — клявся  Попенко.

— Побачимо, — сказав Жук  і пустив  Попенка.

Попенко,  вирвавшись, як  заєць, дременув до  порога, почав  кривитись, дражнитись:

По  дорозі  жук, жук,

По  дорозі  чорний!..

— Ну-ну, ось  унесуть  обід.  Дознаюся я, що  ти з’їв!

— Що  ж ти мені  зробиш? Ну — з’їв! Їй-богу — з’їв! Хай мене  хрест поб’є  — з’їв! хай мене  свята  блискавка запалить, коли  не з’їв! Ну, так  що?  Що  ти мені  зробиш?

— Тоді  побачимо.

Попенко так  кивнув на  Жука, буцім  йому  і за  вухом не  свербіла його   похвальба. Оже  тілько   Жук  глянув   на його, — Попенко, наче  дим, щез  за дверима.

— І охота тобі з тим бурсаком воловодитись? — сказав йому, скривившись, наче  після  чого  кислого, Шестірний.

— Не  твоє  діло.  Зась!

Шестірний призро глянув  на Жука  і, посунувши руки  в кишені, заходив по хаті. Настала тиша.  Знайома уже молодиця-служка увійшла, розставила стіл серед хати; накрила, настановила тарілок і знову  вийшла. Незабаром пахощі страви рознеслися по хаті. Шестірний і Жук  сіли.

— Тобі  подать, Петре? — спитав Жук.

— Ні, я сам  устану, — одказав Телепень зводячись.

— До обіду то і встану, а в гімназію так і недужий, — промовив Шестірний.

— А тобі  яке  діло?  — грізно спитався Жук.

— Того, що  сьогодні питали: чого  так  довго  боліє.

— Знаємо ми, як  питали. По  вашій   милості сьогодні треба  ждати  надзирателя. Знаємо! — бубонів Жук.

— Чого  ж по моїй  милості?

— Того, що ви лащитесь, як та собачка. І вже поспішили сказати, кому  що  треба.

Шестірний перемінився в лиці  — поблід, задрижав і,

1 ... 6 7 8 ... 21
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лихі люди, Панас Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лихі люди, Панас Мирний"