Читати книгу - "Місце для дракона"

– Та це Христі бабця у спадок лишила.

– Бреши більше. Ну, та це твоє діло. Хочеш, я продам їх?

– Та ні, що ти… сімейна реліквія.

– На біса вони тобі здалися? Маринувати будеш? Давай продам!

– Та ні, я ще зачекаю. Знаєш… пам’ятка.

– Дурний тебе піп хрестив! Але як надумаєш – приходь до мене. Тут знаєш на скільки? Хе-хе… Та тут, братчику, на добрих… егм… двадцять тисяч.

Навіть при тому, що Славко в таких випадках завше занижував справжню ціну, сума мене ошелешила. Адже я йому не все показав.

14

Повернувшись додому, вирішив, поки ще видно, пройтися до Кривої долини. Розгадка крилася там.

Туман клубочився й пінився, долина була ним сповита, годі було щось розгледіти, і я безпорадно спинився, не відаючи, що маю далі чинити.

– Я знав, що ви прийдете.

Голос виринув збоку, з самої гущавини туману, а за мент я розрізнив знайому постать, що рухалася назустріч.

– А-а, це ви, – кивнув я Каленикові, відчуваючи, як спадає напруження, бо ж чекав когось іншого.

– Що ви тут знову шукаєте?

– Хочу вияснити, хто виміняв у мого сина зайченя.

– Це пояснити просто – виміняв я.

Боже, який я недорайда. Звичайно, що малий би з чужим нікуди не пішов та й не називав би вуйцьом.

– Але чому ви? Навіщо це вам? Хто ви?

– Ми прилетіли сюди з іншої планети і приземлилися в цій долині. Першими живими істотами, яких побачили, були зайці. Вийшла помилка. Подумали, що саме так і виглядають мешканці Землі… Це було так давно… я ще був зовсім малий. Мої батьки і їхні товариші прибрали такого ж образу і подоби, як ті істоти, яких тут побачили. Справа в тому, що на нашій планеті зайці давно вимерли… Вони залишили мене біля апарата, а самі вийшли з долини і наблизились до ваших осель. Вони зовсім не сподівалися, що в них почнуть стріляти, травити собаками… І тоді зрозуміли помилку. Ті, хто стріляв, виглядали так само, як і вони… це були такі самі люди. Нічим не відрізнялись. Перелякані «зайці» побігли назад у долину, щоб з допомогою апарата повернути собі справжній вигляд. Тільки вже було пізно. Ваші люди їх випередили і розтрощили апарат… Це було за Першої світової. Могли подумати, що це якийсь панцерник, чи що…

– А що було з вами?

– Мене підібрали! І виховали в себе.

– Отже, ці зайці – нащадки тих, хто прилетів сюди з вашої планети? А те світіння?

– Світляна баня, яку ви спостерігали, – це сконструйований нами приймач, яким нарешті ми повідомили своїх про долю експедиції. Власне, це я його зробив, бо всі решта, перебуваючи в заячій подобі, не могли нічим зарадити. Але вони знали, як це робиться, і керували моєю роботою. У них вся надія була тільки на мене і тому не поривали ніколи зі мною зв’язку, не давали забути, хто я… День у день, усе свідоме життя, я займався цим приймачем. Не маючи зеленого поняття, як він може виглядати. Я робив, а зайці подавали мені знаки, коли щось не так. Я ще з дитинства навчився розуміти їхнє попискування… Але робота посувалася дуже поволі, бо вони, добре знаючи, з чого складається приймач, не знали, як виготовити більшість деталей. Бачили їх лише в готовому вигляді. А роки минали. Почалася війна. Я пішов на фронт. Здавалося, всі їхні надії зійшли нанівець. Адже я міг загинути… Уявляєте, що вони пережили за цей час? На щастя, вижив. Може, лише тому, що мусив вижити… Повернувся додому, а хати моєї нема. Згоріла. І схеми погоріли, й деталі. Довелося починати з нуля…

Каленик закурив, і я помітив, як тремтять його пальці.

– …з нуля, – повторив. – Я думав, що не встигну його закінчити. Аж ось нарешті два роки тому приймач був готовий, і ми почали посилати сигнали. А недавно нам відповіли. Вони вже летять сюди. Цієї ночі заберуть нас на батьківщину.

– І вас?

– І мене.

– Але ж у вас тут родина…

– А там батьківщина.

– Котру ви ледь пам’ятаєте.

– Пам’ятаю… вона мені не перестає снитися.

– Чому ви мені раніше не розповіли?

– Я не був упевнений, що вдасться пробитися з нашими сигналами. Вже втрачав надію.

– Але я б тоді ніколи не посмів полювати на зай… тобто на ваших… е-е…

– Тому я вас і відлякував. Та й не лише вас… У мене є прохання. Я хочу, щоб ви були присутнім, коли за нами прилетять. І щоб переказали моїм, що я… я дуже шкодую, що покидаю їх… Але мені небагато лишилося. Хочу вмерти там, де народився. Ви розумієте?

Я кивнув. У старого сльозились очі.

– Вони нас заберуть. Обов’язково заберуть, – проказав надтріснутим голосом, уже йдучи і зникаючи в тумані.

Тут я згадав, що не все вияснив, але, мабуть, не варто морочити голову. Йому ще ж треба побути з родиною. Нині вночі він залишить її назавше. Він один тільки знатиме, що прощається, а вони будуть себе поводити так, як і щодня, він зі смутком ловитиме кожен рух, кожне слово, намагаючись запам’ятати, він подумки цілуватиме їх, пригортатиме до себе, і будуть сльози текти по щоках, а вони спитають, що з ним, а він промовчить, бо це буде лише його прощання.

15

Коли звечоріло, я не міг уже всидіти в хаті. Я тинявся туди й сюди, брався за що-небудь, кидав, брався за інше. З голови не зникала розмова з Калеником. Страшенно кортіло розповісти усе Христі, я ледве себе стримував, розуміючи, що вона наробить чималого рейваху. Врешті настав час іти.

– Ти куди?

– Піду прогуляюся.

– Знову туди?

– Це вже востаннє. Обіцяю.

– Твої обіцянки! Я їх знаю!

Ще трохи потинявся по хаті, доки Христя не повела присипляти малого, і подався в долину.

Калеників приймач уже працював, я подивився в небо і побачив, крім тієї зірки, що пульсувала минулого разу, ще одну світляну цяточку, яка повільно котилася вниз по небу, на очах виростаючи. Я не зводив з неї погляду.

Хтось торкнувся мого рамена.

Поруч стояв Каленик з наплічником за спиною.

– Зараз вони будуть тут.

– Яка ж то має бути машина, щоб ви там усі помістилися?

– Зайці багато місця не займуть, – усміхнувся він.

І була в його усмішці гіркота.

– Зайці?

– Їх, очевидно, перетворять на людей уже там, інакше й справді не розмістимось.

– Щось ви не дуже веселі.

– Бо покидаю рідне і добре відоме, а натомість чекає мене хоч і рідне, але зовсім невідоме… Правда, манить воно так