Читати книгу - "У пошуках спадщни, Орест Сонечко"

– У нас немає часу. Пробуй сама. Я підкажу.

– Гаразд.

Ребус складався з п’яти колець Іттена, але деякі з кольорів були пропущені, а інші перемішані. Дівчина, звісно, раніше бачила його, але в подробиці не вдавалася. З першим та другим було легко: вони вимагали розставити кольори за порядком, а далі комплементарно. Третє також далося спокійно. Вона поєднала тріадичну та тетрадичну схеми, щоб поставити потрібні кольори на місця. 

– А далі я не розумію. Тут шифр 19-15, що це може означати?

– Можливо, це номер кольору в загальній міжсвітовій таблиці?

– Ні, там немає тире. Зазвичай тільки букви та цифри. Та тут ще й стоїть 1-1 поблизу запропонованих кольорів. Я нічого не розумію! 

Голова безжально боліла, адже загадка змушувала Лисицю зануритися в нетрі мозку людини, що придумала це жахіття. Вона злилася не тільки на неї, а й на замовницю, адже та все ще мовчала. 

– Гаразд. Думаємо, що це може означати. Більше підказок немає. Отже, все, що мені потрібно, переді мною. 

Запропоновані комбінації складалися з чотирьох цифр. Лише одна мала в собі три. Перша цифра завжди складалася з одинички, двійки чи трійки.

– Тут повинно бути те, що ділиться на три. Точно. Я розв’язала три кола, от і відповідь. 

– Я думаю, що наступна цифра, перед тире, відповідає за порядковий номер кольору, – втрутився Вовк.

– Тоді це взагалі не тире, а мінус. 

Лисиця миттєво почала водити пальцями по колірному колу, картина врешті складалася. 

– Готово. Однак наступні дані взагалі невтішні. 

– Що там? 

– Тепер тут ще більше цифр.

– Ми не встигаємо. Скоро тут буде охорона. Вони помітять величезну тінь на даху. 

– А що я можу зробити? Надто складна система. Дають ще більше задач. 

– Став навмання. Немає вибору. 

– Дідько.

Лисиця намагалася впоратися з хвилюванням, але руки навмисно тряслися, щоб додати гостроти моменту. Вона спробувала діяти логічно та співставити цифри з рядами. Перші комбінації пішли вдало, але далі втрачали сенс. Особливо дратувала позначка моно, що висіла згори. 

Неочікувано збоку відчинилися двері: це був охоронець, що прийшов на планове відвідування. У підслушку затріпотіло:

– Біжи, немає часу вовтузитися з цим.

Вона мовчала. Різко голова чоловіка повернулася в бік стенду. Він довго та пильно придивлявся. Здавалося, що тіні рухаються.

– Чому мені показувало, що тут хтось виконує задачу містера Гело? Тьфу ти. Я ж забув окуляри взяти, – чоловік-сова миттєво зник з поля зору.

Вовк повернувся, щоб перевірити, як там Лисиця. Однак її ніде не було. 

– Агов! Я тут, – гукнула його позаду.

– Тихо ти, не галасуй! Як вибралася? – неочікувана поява не здивувала Вовка.

– Там дерево тінь кинуло– і я швидко пронеслася. Правда, не без втрат, – вона показала хвіст, понівечений легким променем лазеру. 

– Дідько! – він вчепився у її руки. – Як ти себе почуваєш?

– Не галасуй! – посміхнулася. – Нормально все: лазер лише хутро пошкодив. 

На обличчі чоловіка миттєво виникло полегшення. 

– Гаразд. Поїхали і повідомимо, що не впоралися. 

– Хто сказав? 

Вовк завмер, не повертаючись до Лисиці.

– Як?

– Перші цифри справді відповідали за порядковий номер кольорів, а все інше було лише обманом. Позначка “моно” – це монохроматична схема. От я і знайшла потрібні відтінки.

– Молодець, – сяючі ікла заграли на його посмішці. 

***

Фаніру стояла спиною до тільки що прибулих напарників. Відкрита площадка відкривала пречудовий краєвид на нічний Львів. Він виблискував яскравими барвами та заманював у свої тенета нічних метеликів. 

– Як завдання? – холодно запитала вона.

– Впоралися, – відповів Вовк.

Лисиця, здається, хотіла стримати себе, але непрохані слова самі вилилися з вуст. 

– Було б швидше, якби ви нам допомогли.

– Ти про цю загадку містера Гело? – вона не питала, а констатувала, і додала: – Так це дитяча забавка. Вона створена лише для того, щоб відволікти грабіжників поки прийде охорона. Я зробила за вас вашу ж роботу, відімкнувши вакуум. 

– Тобто ви навмисно не написали нам?

– Так, – вона повернулася до них. – Вирішила додати трішки драйву… Хіба я дарма вам плачу? А тепер до справи: писанку, будь ласка, – вона простягнула руку. 

Круглий предмет тендітно ліг у долоню. Вона секунду розглядала її, а потім різко покрутила верх та низ у різні сторони. Щось затріщало–  реліквія прочинилася. 

– Е-ее-ем! Що ви робите? – не стерпіла Лисиця.

– А, так мені не потрібна оболонка. Лише те, що всередині… Думаю, вона вам більше знадобиться, – кинула пусту писанку в напарників. – Я знаю, де живе козел, що придумав ту загадку, – на її губах засяяла хитра усмішка. 

***

Цвинтар з вишуканими могилами розкидався на добрих п’ять кілометрів. Він уже чекав її на місці, оглядаючи пам’ятник нерозділеному коханню. Що за дивовижна статуя стояла у маленькій загороді. Вона показувала любов змії до богомола, це був символ не тільки любові, а й того, що…

– Незважаючи на те, які люди різні, вони повинні єднатися заради спільної цілі. 

– Як завжди, натхненно та поетично, коханий, – Фаніру підійшла до нього та обійняла. 

– То я так розумію твоя команда впоралася краще?

– Так і є, – переможна посмішка не зникала з її обличчя. 

– Ех, знову перемогли звірі, а комахам дзуськи, – він врешті повернувся до неї.

Високий, широкоплечий та красивий чоловік з яскравим зеленим волоссям: відбитком богомольського гену, дивився на свою любу дівчину з повагою та коханням. 

– Як думаєш, наші предки колись могли подумати, що їхні роди все-таки об’єднаються… Навіть так пізно?