Читати книгу - "Вірна чи Вільна , Юний"

- Звісно, Бодь! Це ж фото на пам'ять, - я сіла на лавку, пригорнувшись до хлопця.

Богдан посміхнувся та закинув одну руку за мою спину. Я натисла на кнопку декілька разів, а тоді поставила голову на його плече і знову повторила попередню дію. Останній знимок сподобався нам найбільше: парубок цілував мене у маківку, а я трішки почервоніла.

Згодом ми продовжили прогулянку. Хлопець годував птахів і сміявся, немов дитина, я ж була найщасливішою, коли бачила його осяйні очі. Я закарбувала цей момент не тільки на телефоні, а й у своїй пам'яті на все життя...

- Віро, поглянь! - дзвінкий сміх пронісся парком. - Вони майже ручні, зовсім мене не бояться.

- Та як можна тебе боятися? Ти ж уже без такої довгої бороди.

Ми вдвох засміялися. Тоді помандрували до виходу з парку, складаючи плани на вечір, та зовсім скоро опинилися біля потрібного будинку.

- Ось наш під'їзд, - я вказала рукою на багатоповерхівку, де зняла квартиру на кілька днів. - Тут є ліфт, тому не переймайся.

Богдан широко відкрив рота й серйозно поглянув на мене:

- Віро, чому ти не сказала нічого? Я думав... Думав, ти залишишся зі мною у реабілітаційному центрі, а не...

- Ей, ти чого? Я хотіла зробити сюрприз...

Хлопець відвів погляд і промовив:

- Мені соромно перед тобою. Ти стільки всього робиш, а я... Я не в силах навіть піднятися із цього крісла, - він агресивно вдарив двома руками по підлокітниках і розчаровано схилив голову.

Я присіла перед парубком та заглянула в його очі:

- Бодь, ти робиш для мене навіть більше, ніж потрібно. Справді, - взявши друга за руку, я продовжила: - ти надихаєш мене, даруєш віру у завтрашній день, змушуєш відчувати радість.

Богдан нічого не говорив, тільки сильно зціпив щелепи. Я знову відчула таку розгубленість, як тоді... У голові виринув образ пораненого хлопця, кров на моїх руках, турнікети...

- Чуєш... Із тобою я щаслива, як ніколи раніше...

- Дякую тобі, ходімо, - Богдан вимучено посміхнувся. Було видно, що я не заспокоїла його повністю і до цієї теми ми ще повернемося.

У квартирі я переодягнулася й одразу взялася за приготування вечері. Хлопець допомагав ліпити вареники, про які мріяв ще на службі, та весь час розповідав цікаві історії.

- Знаєш, Віро, я востаннє робив це ще в дитинстві, коли моя бабуся була живою... Пам'ятаю, як вона хмурила брови, якщо мої вареники зовсім не трималися купи, - юнак засміявся. - Але потім завжди хитала головою і терпляче допомагала...

- Зате у тебе зараз чудово виходить, - я торкнулася пальцем його носа й залишила слід борошна.

- Із тобою я знову почуваюся маленьким...

Я поглянула на нього очима, сповненими невимовної радості. Бракувало слів, але Богдан розумів мене й без них. Тільки він...

- Ти схожа на принцесу, - парубок затримав погляд на моєму обличчі.

- Жартуєш? Погльнь на мене, - я покрутилася перед ним, щоб показати, як забруднилася борошном.

- Ні, ти чарівна, - він сказав це так серйозно, що змусив мене почервоніти.

- Дякую...

До вечора ми вже накрили на стіл. Звісно, на ньому не було 12 страв, але і я, і Богдан були задоволені. Коли на небі засяяла перша зірка, він запалив свічки, а після молитви ми сіли до вечері. Тишу порушив хлопець:

- Віро, дякую... Знаю, ти могла взагалі не відвідати мене, а поїхати до сім'ї... Я ціную це, - він взяв мене за руку та ніжно поцілував зовнішню сторону пальців.

- Бодь, ти став мені рідним. Я не могла залишити тебе самого на свята.

- Я не хочу, щоб ти поверталася назад.

Між нами повисла пауза, але Богдан швидко заговорив:

- Ні, ти не подумай... Я не це... Не мав на увазі, щоб ти зі мною залишилася... Ні... Просто не хочу, щоб ти... їхала на фронт...

- Я повинна, - забравши свою руку із його, я опустила очі.

Богдан більше не піднімав цю тему. Я запропонувала записати відео для побратимів і хлопець погодився. Після кількох невдалих спроб ми все ж відправили привітання Оресту. Той відповів не одразу. На моє запитання про його самопочуття медик надіслав коротке "Нас криють". Тепер кімнату заполонила гнітюча тиша: кожен із нас думав про своє, кожен хвилювався.

Хлопець старався підтримувати мене: обіймав, розповідав про друзів, із якими познайомився у реабілітаційному центрі. Коли я знову почала посміхатися, то Богдан залоскотав мене.

- Бодь! Припини! Я боюся лоскоту, - тепер сміх лунав на всю кімнату.

Раптом я повернулася на спину й опинилася в обіймах парубка. Його обличчя нависало наді мною, а сам Богдан лагідно підтримував мою голову знизу рукою. Наші зіниці в одну мить зустрілися, а згодом і вуста також. Парубок торкався моїх губ так, наче боявся злякати. Я тонула в ньому, забувши про все, що досі боліло. Коли Богдан знову розплющив очі, я поставила руку на його зарум'янілу щоку й ніжно погладила. Він посміхнувся, а тоді впевнено промовив: