Читати книгу - "Вірна чи Вільна , Юний"

- Ало, так. Так, я вже на вокзалі...

Сніг повільно летів на землю, крутився, вертівся під світлом поодиноких ліхтарів, торкався мого носа, гойдався на віях, заплутувався у волоссі й знову кудись летів... А тоді розчинявся у темноті.

Я легенько тупцювала на місці, очікуючи на потяг і приклавши до вуха телефон. На тому кінці почувся радісний голос:

- Я вже не можу дочекатися зустрічі.

- Я теж, - відповіла не стримуючи посмішки. А тоді продовжила: - Скучила до божевілля.

Пролунав щирий та дещо хриплий сміх, а тоді до моїх вух долинули слова, які змусили червоніти:

- Моя ти божевільна, ще трішки й побачимося.

У відповідь на це я змогла тільки ніяково посміхнутися. Через кілька секунд над головою прозвучало: "На першу колію від перону прибуває..." Десь зі сторони подав сигнал потяг. Декілька військових із рюкзаками вийшли з вокзального приміщення, про щось жартуючи.

- Бодь, мій потяг...

- Я зрозумів. Напишеш, коли зможеш.

- Звісно, - я натисла на червоний кружечок і заховала телефон у кишеню.

Потяг зупинився переді мною, як раптом біля вуха почулося:

- Давай допоможу.

Я оглянулася та побачила широкоплечого військового, з-під форми якого виглядало татуювання на шиї. Його блакитні очі швидко пробігтися по моєму обличчю, перш ніж чоловік підхопив мій рюкзак. 

- Заходь, - він кивнув головою у сторону вагону.

Уже всередині я зачекала поки ще невідомий мені подорожній вибере собі місце й простягнула руки, щоб забрати свій вантаж.

- Дуже дякую, - глянувши на шеврон, продовжила: - "Внук".

Військовий проігнорував мій жест і постукав по сидінню навпроти, щиро посміхаючись:

- Та чого ти? Сідай поруч. Я не кусаюся.

Опустившись на крісло, я вимучено зітхнула та на кілька секунд заплющила очі. А коли глянула на нового знайомого, то помітила, що той із цікавістю дивиться на мене.

- Я Віра, - простягнула йому руку.

"Внук" повторив мій жест:

- Я Ігор. Додому на свята їдеш?

- Ні, я... Я у реабілітаційний центр... До друга...  А ти?

- До рідних, ледь випросив цю відпустку у командування, - чоловік засміявся.

Ще до того, як потяг рушив, ми з Ігорем встигли обговорити кілька тем. Виявилося, що він мій земляк, тож я взяла з військового слово, що наступного року зустрінемося вже у рідному обласному центрі.

До світанку я прибула на свою кінцеву. Ігор знову допоміг винести рюкзак, обійняв мене, опісля ще махав у вікні, поки потяг не зник у сивому тумані. Посмішка довго не сходила з моїх уст, хоча морозне повітря змушувало тремтіти. Через деякий час таксі доставило мене до дверей реабілітаційного центру. Я зателефонувала до Богдана, який вже чекав у коридорі на кріслі колісному. Через мить ми зустрілися...

Хлопець довго обіймав мене, а я плакала... Плакала так сильно, наче хотіла таким чином змити всі переживання з душі, які накопичилися за цей довгий місяць. Не вірилося, що тепер ми вдвох бачимося не в холодному окопі, а тут, у теплому приміщенні, де біля вікна красується ялинка. Богдан побачив, що я дивлюся на неї та сказав:

- Це ми з хлопцями прикрашали. Правда, я тільки знизу, он ті кульки. Вище не дістав.

Я пригорнула Бодю до себе й посміхнулася:

- Пишаюся тобою...

Весь день я провела з Богданом. Ще з самого початку ми вирішили приготувати кілька страв на Святвечір, тож одразу після сніданку зібралися за покупками. Я допомогла хлопцю переодягнутися, хоча той пручався та хмурив брови, повторюючи раз за разом дитяче "Я сам". Згодом мені довелося переконувати персонал реабілітаційного центру у тому, що я точно не викрадаю Богдана, а забираю його всього на кілька днів. Хлопець уже слухняно чекав мене біля виходу, тримаючи у руках невеликий рюкзак зі своїми речами.

- Не думала, що тут усе так серйозно, - сказала я, відчинивши двері на вулицю.

- Казав же, що краще я розберуся, а ти вперта, як завжди...

- Ти і так домовився про моє перебування тут, Бодь. Я не дитина вже, хочу сама щось зробити.

Хлопець засміявся:

- А мені забороняєш робити все самому. Ось навіть кріслом колісним не дозволяєш покерувати.

- Ти дивись за дорогою, а я везтиму. Не хочу, щоб твої руки втомлювалися, - тепер і я посміхнулася.

Юнак вперше прогулювався цим містом, як і я. Він захоплено роздивлявся засніжені вулиці, милувався архітектурою та щиро радів сонячному промінню, яке на кілька хвилин торкнулося наших облич. У торговому центрі Богдан відповідально вибирав продукти, я ж купила кілька кухонних приборів і свічки. Повертаючись із прогулянки, ми завернули до міського парку.

Я повільно везла хлопця стежкою, що впліталася поміж верби над ледь замерзлим озером. Крига де-не-де вкривала водяне дзеркало, нагадуючи людям про панування зими. Ми вирішили зупинитися біля однієї з лавочок, щоб зробити кілька знимків на фоні цієї казки. Богдан спочатку знітився і перепитав, чи точно я хочу, щоб він був у кадрі.