Читати книгу - "Годинник почуттів, Кирило Легович"

Розділ третій 

“Мені завжди було цікаво як ти відчувала любов до мене. Що думала? Що мрія? Які  асоціація являлися у твоїй голові? Як твоя душа відчувала захопленість мною? Чи переживала ти те, що переживав я? Чи страждала? Чи снився я тобі так, як ти мені? Чи, коли  закривала очі, бачила мене поруч? Скільки табуйованих питань. Якби ж я міг дізнатися... Та може б тоді й легше стало” 

Кіра довго не спала. Карими очима вона вивчала світлі шпалери кімнати, що освітлювалися у сяйві місячних променів. Її  думки поринули в роздуми про Костю, що не виходили з голови. Вона згадувала його щирий погляд, дурні жарти і  експресивну поведінку, що виявлялася в буйному розмахуванні руками. 

 На фоні всіх інших однокласників він вирізнявся своєю відкритістю. Хлопець не мав якогось войовничого характеру. Він піддавався дразливостям, які сприймав як жарт. Його мускуліність була меншою ніж у будь-кого, кого вона знала   з протилежної статі цього віку. І це робило Костю особливим, вирізняло з маси парубків, де існує сила. У ньому чаїлася сила образу і слова. Він - яскрава картина, яка випромінювала позитив, а заодно і ділилася вичерпними знаннями з шкільних підручників, які Кіра відкривала не часто.  

Наступні дні, коли вона кожного дня  зустрічала його, то помічала як спокій перетворюється на бурю, що йшла з душі, яка знову замінювалася приємним штилем.  

“Таки, мабуть, це й називається симпатія”. Вона промовляла в голові фразу, здогадуючись, що підходить до розв’язання питання. 

 Кіра зайшла в клас, де вже було половина учнів з тридцяти. Як для п’ятниці, це досить багато. Посеред них, звичайно,  був і Костя, де біля його парти завжди зустрічалися всі його знайомі. Там панувала атмосфера дружнього сміху і веселощів, що допомагали хлопцеві концентрувати увагу інших виключно на нього.  

Дівчина  одразу помітила це, але, на диво, цього разу вона не мала такої тривоги. Такий спокій і відсутність передчуття до чогось насторожувало її. Та мить - і контроль над емоціями взяв гору. 

   Кіра сіла за парту і почала готуватися до уроку, а заодно підслуховувати розмови, що точилися за партою Костянтина. Її ставало дедалі цікавіше чути уривчасті фрази, які перекривав сміх. Повільними кроками вона  підходила туди з метою приєднатися, а заодно й   поздороватись з усіма.  

-Привіт, - тихим голосом почала Кіра, обнімаючи кожну дівчину, що стояла біля парти.  

-Привіт-привіт, -  відповідав їй Костянтин, і далі продовжував свою оповідь.  

Кіра, як усі інші, слухала розмови щодо змагань і проблем  в‘язанням вузлів Кості.  

Тим часом Кіра вчула когось позаду. Гострі від манікюру пальці на мить вп’ялися в її боки, викликавши здригання по всьому тілу.  

 - Аня! - крикнула на весь клас  Кіра, і зі злістю подивилася на подругу. 

 - І тобі доброго ранку, Кіро! Ну ти як завжди - зла зранку. Все з тобою зрозуміло! - скала Анна і пішла обніматись з дівчатами. 

-Я останнім часом, - почала Каріна Нирова,- помітила, що ти, Кіро, постійно ходиш невесела.  

-Чому це? - запитала Кіра. 

-То ти на танцях бліда як смерть ходиш, то в школі на уроках якась розгублена… 

-То її потрібно ременя дати, щоб весела ходила, - зі сміхом промовила Аня. 

-Я також це помітила, - продовжила Аліна.- Кіра завжди то засмучена, то агресивна. Тебе, мабуть, щось точно турбує. 

-Ой, дівчатка, - почав Костя, - ви чому до Кіри пристали. У дівчини «ті дні», а ви ото до неї лізете, - саркастично мовив хлопець.  

-А може ще й вагітна, - зі сміхом мовила Аня. 

-Ха-ха, дуже смішно - відповіла Кіра.  

-А котра на годиннику? Ще не пора на урок?- запитала Аліна. 

-Вісім годин, двадцять п‘ять хвилин,- відповіла Марина Сінченко. - Через п‘ять хвилин буде урок. 

-Так, дівчатка, пора йти на математику,- сказав Костя, збираючи портфель.  

-Що, Костя, зараз матем?- запитав загублений Михайло. 

-Так, зараз буде алгебра. 

-Костян, а що у нас буде сьогодні на уроці: самостійна, контрольна? - запитав Іван Муров, катаючись на стільці. 

-ДПА буде 

-Що?! Та не може бути! Що правда?- стурбовано запитав Вітя. 

-Ні-ні. Цього точно не може бути, - відповів Марко.  

-То я пожартував, - відповів Костя. - Я не знаю, що буде на уроці. Це відомо тільки Варі Володимирівній.  

 Всі вийшли з класу і направилися до кабінету математики. Варя Володимирівна, похила жінка, що вчила ще батьків учнів, довго мовчки сиділа, споглядаючи на клас, в надії, що той сам затихне. Але не дочекавшись порядку, призирливим хрипким голосом промовила: 

-Сьомий клас! Урок почався! 

 Нарешті клас заспокоївся і приступив до звичайної процедури уроку. Спочатку була перекличка присутніх у класі. Згодом Варя Володимирівна почала інформувати учнів  про план навчання до кінця року. Вона п’ять хвилин розповіла в які дні вони будуть писати контрольні, самостійні.