Читати книгу - "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"

І тут доведеться сказати про готів Йордана ще декілька слів. У першій книзі «Споконвічна земля» автор уже говорив, що «батько світової та української історії Геродот» ще в середині І тисячоліття до нової ери чітко зазначив, що від річки Дніпра до річки Дунаю і в придунайській долині жили гети. Вони ще в ті часи ділилися на остгетів та вестгетів.

Ось які висновки робить професор А.М. Кіндратенко:

«Раніше я вже було згадував, що… Йордан описує історію германських племен готів, які вийшли із Скандинавії, але називає їх гетами. Такою свідомою підміною близьких за звучанням назв зовсім різних народів він хоче приписати готам славу та велич гетів. Останні ніколи у Скандинавії чи навіть на берегів Балтійського моря не були, а жили між Балканами та пониззям Дунаю… створили сильну державу, яка довго і вперто протистояла загарбницькій політиці Риму. Гетодакійці підкорили сусідні племена і майже зовсім знищили античні міста північно-західного Причорномор’я, зокрема Тіру та Ольвію… 106 р. після Н.X. Риму все ж таки вдалося підкорити гетів, більша частина їхніх земель увійшла до складу римської провінції Дакія. Частина даків (звичайно, і гетів. — В.Б.), які не захотіли підкорятися римлянам, переселялись в Карпати, і пізніше взяла участь в етногенезі українців» [141, с. 223].

Отож, рухаючись з півдня на північ, гети де-не-де й залишили археологічний спадок про себе, який нам нав’язують як готський (германський). Навіщо імперії чинили подібне в минулому, ми говорили не раз; тому так звана «готська теорія» в українській історичній науці панує досі. Навіть А.М. Кіндратенко з цього приводу пише: «Готів, що переправились через Прип’ять, могло бути біля 3 тис(яч) осіб (верхня оцінка), з них боєздатних біля 600 чоловік… Найбільше археологічних пам’яток, пов’язаних з готами (вельбарські старожитності), дослідники виявили на півдні та заході Волині (досить компактна половина від усіх, знайдених на наших землях), а також в Межиріччі між Дніпром та Південним Бугом, Культурні сліди залишаються, і їх знаходять там, де були стоянки чи навіть довготривалі поселення… із семи, виявлених на наших землях, три знаходяться у місцях, пов’язаних з перебуванням або рухом готів з Прип’яті до Причорномор’я: 1 — у Східній Волині, 2 — у верхів’ях Південного Бугу» [141, с. 230].

Та знамениті Змієві вали Київщини повністю заперечують рух на Русь ворожих (германських) племен із півночі та північного заходу у II–X століттях нової ери. За дослідженнями професорів Аркадія Сильвестровича Бугая, Змієві вали насипані переважно у II–VI століттях нової ери і захищали Київську землю цілковито з півдня. А на півдні України-Русі історія знає ще й Траянові вали. І ці речі ігнорувати не слід, вигадуючи так званих готів на українській землі.

Та повернімося до українських слів у Пріска та Йордана.

«Вар» — дуже давнє українське слово, й означає воно «вода, що б’є ключем», «кипляча вода», «окріп», «спека, духота». Ці значення слова збереглися не лише в сучасній українській мові, але й у багатьох інших слов’янських мовах… Тепер стає зрозумілою й дуже прозорою «гунська» назва Дніпра — Вар» [141, с. 335].

Це слово «зустрічається в Йордана у такому тексті: «Змушені тікати, вони (гуни. — А.К.) направились у ті землі Скіфії, якими протікають води річки Данапра, своєю мовою Гуни називають його Вар» [142, с. 74].

Краще не скажеш!

«Мед (медос) — згадується у виписках Пріска після того, як візантійське посольство переправилося через річки Істр, Дрекон, Тірас, «Тіфекас» та інші й рухалось вже скіфською землею: «В поселеннях нам доставляли харчові продукти, причому замість пшениці (давали) просо, а замість вина — так званий по-туземному медос».

Оскільки медос давався замість вина, то це не що інше, як хмільний напій, який виготовляється з меду і частина називається медовухою, хоча для його позначення використовується також слово мед (згадаймо слова пісні або казки: «мед, пиво пили»). Можливо, греки медовуху не виготовляли, бо у них було виноградне вино, тому Пріск не мав відповідного грецького слова і вжив пряму місцеву назву» [142, с. 76].

Отож, згадане Пріском слово мед (медос) є теж давнім українським словом.

«Кам (камос) — (пиво. — В.Б.) слово згадується Пріском у тому ж розділі про харчування посольства: «супроводжуючі слуги також отримували просо та напій, що виготовляється з ячменю. Варвари називають його камос». Був час, коли німецькі вчені, вважаючи гунів монгольськими кочовими племенами, в камосі з ячменю вбачали кумис, що виготовляється з кобилячого молока…» [142, с. 76].

Як бачимо, європейські та російські науковці довгі роки вигадували анекдотичні варіанти щодо українців, їх мови, побуту та іншого, аби не визнавати одним із найдавніших народів Європи, прищеплювали нам меншовартість, у всьому принижували, договорившись у путінські часи, що нас, українців, взагалі ніколи не було.

Та ми є, були і завжди будемо!

2. Роздуми щодо заснування міста Кам’янець-Подільський

Уся вкраїнська історична наука починає розповідати про місто Кам’янець-Подільський із часів братів Коріатовичів — Юрія та Олександра, які, мовляв, «заснувавши місто Кам’янець, надали мешканцям міста грамоту 7 січня 1374 р(оку) й в тій грамоті надали мешканцям міста землі в околицях міста. Ця грамота потім спричинилася до нескінченних суперечок і судових процесів міста з околичними землевласниками. Позовну справу про землі почато містом ще в XVI ст.; проводилася вона на протязі ХVІІ–ХVІІІ, за виключенням часів другої половини XVII ст., коли були на Поділлю політичні заколоти та турецька окупація; потім тягнулася ця справа й за часів російської влади… І був такий момент в 40–х роках XIX ст., що судові канцелярські діла по цій справі десь пропали» [150, с. 46].

Не цитуватимемо далі Юхима Сіцінського за його працею 1930 року, яку чомусь не друкували довгих 64 роки.

Щира подяка шанованому його землякові Мирославу Мошику, який розшукує і друкує ці святі національні шедеври.

Так-от, всі надані кам’янецькою громадою документи (переважно оригінали) російській судовій владі «пропали» ще в «40-х роках XIX ст.» За ними в часи так званих російських революцій зникли копії. Як пише Юхим Сіцінський, сьогодні не залишилося «жодних оригіналів». Ми користуємося виключно «польськими перекладами». Це треба розуміти всім!

Ось як писав Юхим Сіцінський: «Реставруємо це місце (надання братами Коріатовичами місту Кам’янцю земельних наділів. — В.Б.) грамоти в русько-українському перекладі з установкою пунктуації… «далисьмо волю на 20 літ і двісті ланів далисьмо місту між Мукшею й Боговицею від Тарнавської дороги, ліс Откарів; землі ті аж до Дністра дали ми місту, там їх лани виміряли, й дали ми беріг ріки Дністра від устя Мукши