Читати книгу - "Очі Лісу, Денис Ряполов"

Мілана швидко встала та підійшла до вікна:

– Там собака і… хто з нею?

Катя побачила, як із-за дерев вийшов згорблений дідуган, в одній руці тростина, в іншій торба. Пес, трохи схожий мордочкою на вівчарку, підбіг до дверей хатинки і почав принюхуватись, він підійшов до вікна, став передніми лапами на лавку і подивився на дівчат на кухні.

– Хто там, а? – дід підійшов до паркану, двері якого валялися в траві.

Катя відкрила вікно та голосно сказала:

– Доброго ранку.

Мілана вхопила її за плече та потягнула в середину кухні:

– Чорт, мала, ти здуріла?

– Та то звичайний дід, по гриби прийшов чи щось таке, що з тобою? – Катя вирвалася та повернулася до вікна. – Доброго ранку вам.

– А, так то мені не почулося, – дід засміявся та підійшов до хатинки. – А я вже думав, що чую голоси.

Він провів долонею по голові собаки та почухав його за вухом.

– Ми вчора тут потрапили під зливу і заховалися тут, – Катя винувато посміхнулася.

– Так, злива була сильна, всі тутешні дороги та стежини розмило, давно вже такого не було, – дід нахмурився та покачав головою. – Ну як, все гаразд у вас, може потрібно щось?

У вікні з’явилася Мілана:

– Все добре, дякую.

– Ну то і слава Іссу, – дід посміхнувся та підійшов до сараю, який стояв осторонь.

Він причепив на гак торбу і почав складати у неї дрова. Пес сидів поряд та уважно дивився на дівчат, що визирали із вікна.

– Ну що, виходимо? – запитала Катя.

– Так, що нам той дідуган.

Вони прибрали стіл та стільці, що підпирали двері, та вийшли на вулицю. Дід побачив їх та кивнув.

– А ви тут десь поряд живете? – запитала Катя.

– Як сказати, і не поряд, і не далеко… Я прийшов перевірити, чи не побило дах після такої зливи, хоч і вже багато років тут не живу.

– Так це ваша хата? – сказала Мілана.

Дід кинув дрова у торбу і повернувся до них:

– Можна і так сказати… А ви не проти, якщо я пройдусь по кімнатах та перевірю, чи нема води десь?

– Звичайно, це ж ваша хата, – Катя здивувалася. – Ми вже як раз збираємося йти далі.

– Дякую, – дід махнув рукою та пішов слідом за дівчатами.

Поки вони збирали речі, він роздивлявся стелю в кімнатах. Катя, збираючи рюкзак, краєм ока слідкувала за ним, Мілана, вже готова до виходу, стояла на кухні та дивилася на небо, що знову починало хмуритися.

– Наче все гаразд, – дід задоволено кивнув та вийшов на двір.

Катя та Мілана вийшли слідом.

– Дякую, що…

– За що? – здивувався дід.

– Що ми тут зливу перечекали.

– Так ви ж мене і не питали, – дід засміявся, сірі, наче вовчі, очі світилися радістю. – А куди ви далі?

– Повернемося у долину, бо десь там ми збилися з маршруту, – сказала Катя.

Дід подивився на небо і сказав:

– Ох і не знаю, після такої зливи все розмило, і ви бачите, як воно хмуриться? Сьогодні точно знову дощитиме, чи варто йти… Хоча вам краще знати, ви молоді, бігаєте швидко, – він засміявся.

– Ми встигнемо, все буде гаразд, – сказала Мілана, наче переконуючи себе, а не дідугана.

До Каті підійшов пес і доторкнувся мокрим носом до її руки. Вона сіла на коліна, щоб його погладити і перевела погляд на діда.

– Та не бійся, він своїх не кусає, – сказав він.

Катя провела долонями по густій шерсті:

– Який він гарний.

– Мала, ходімо вже, нам потрібно встигнути, – Мілана ступила на стежку. – Дякуємо вам за прихисток.

– Так, дуже вам вдячні, – Катя встала.

– Ви, якщо не встигнете, або ж щось трапиться, то повертайтеся до хатини і тут перечекайте зливу. Я на кухню зараз дров занесу, – сказав дід. – Я завтра сюди знову повернуся, потрібно дещо підправити. Як повернетеся, то там позаду хати є колодязь, вода в ньому добра, чиста.

– Дуже дякую, – Катя посміхнулася. – Але сподіваюся, що дощу таки не буде і ми виберемося.

Дівчата рушили по стежці, Катя повернулася і подивилася на діда, який ніс дрова до хати, пес стояв біля паркану і дивився на дівчину.

– Бувай, – сказала Катя та махнула йому рукою.

***

Земля була волога, чоботи грузли в багнюці, яка з кожним кроком усе щільніше чіплялася до підошви, і кожен крок забирав дедалі більше сил. Дівчата йшли вже годину.

– Якби ж я знала, що буде така погода, то б взяла гумові чоботи, – сказала Катя.

Вона зупинилася і почала зшкрябувати гілкою багнюку з черевиків.