Читати книгу - "Очі Лісу, Денис Ряполов"

– А я б взагалі лишилася вдома, або у Франику, – зітхнула Мілана.

Небо темнішало, десь далеко почувся грім.

– Ми пройшли десь половину шляху до долини, – Катя подивилася на небо, що виднілося крізь гілля дерев. – Потрібно прискоритися, щоб встигнути вийти.

Мілана витерла підошву черевиків об камінь:

– Легко!

Вона швидко рушила вперед і, зробивши п’ять кроків, підслизнулася і впала в кущі папороті.

– Мілана! – крикнула Катя та підскочила до неї.

– Нога! Допоможи мені!

Катя вхопила її за руку та потягнула на стежину.

– Ти як?

– Я ногу підвернула, – Мілана опустилася на камінь й Катя допомогла їй зняти рюкзак. – Ай, болить…

– Ти можеш на неї хоч трохи стати?

Мілана повільно поставила ногу на землю і ступила на неї:

– Болить сильно.

Почувся грім, вже ближче, Катя подивилася навкруги: ставало темніше, гілля дерев розкачувалося від вітру.

– Слухай, так нам не вийти, повернемося до хатинки та знову там заночуємо, може твоя нога перестане боліти.

– А якщо не перестане? – нахмурилася Мілана.

– Попросимо того діда, щоб передав комусь, що ми тут застрягли, – Катя погладила подругу по коліну. – Що скажеш, дошкутильгаєш до хати?

– Хіба у мене є вибір? – Мілана натягнула дощовик.

Катя допомогла подрузі встати та підставила їй своє плече. Вони повільно та обережно рушили назад до покинутої хатинки. З неба сипалися крихітні краплі дощу, спочатку сором’язливі, вони ставали більшими та захоплювали увесь ліс.

Листя дерев та папороті здригалися від ударів дощу, по стовбурах текла вода.

– Здається, я вже бачу стежку до хати, – Катя поправила капюшон дощовика і подивилася вперед. – Точно, там вже стежка, ми майже дійшли.

– Добре, сподіваюся, дід влаштував генеральне прибирання в хаті, бо я вимагаю найкращих умов, – Мілана крізь біль посміхнулася подрузі.

Вони допленталися до хати та відчинили двері. Катя забрала рюкзак Мілани та поставила його на стілець у коридорі, потім обтрусила свій дощовик від води.

– Сильно болить?

– Та вже менше, але все одно, – Мілана покачала головою.

– Та ти просто хотіла ще раз тут заночувати! За мишами скучила? – Катя засміялася.

– От дурне! – Мілана засміялася та пошкутильгала до кухні.
Катя взяла рюкзаки та потягнула їх за собою.

– Дід не збрехав, – Мілана вказала на акуратно складену стопку дров біля печі та хмиз для розпалки. – Зможемо висушитися та поїсти нормально.

– Слухай, запали піч, а я поки принесу воду з колодязя, хочу помитися.

– О! Домовилися! Я потім теж прийму душ, – Мілана кивнула.

Катя взяла два відра з-під столику, що помітила ще вчора ввечері, натягнула дощовик та вийшла надвір. Вона швидко добігла до колодязя, прибрала дошки і подивилася вниз. Вода була чиста, ні сухого листя, ні гілля.

– Добре, – сказала вона і опустила вниз відро на мотузці.

Набравши воду у відра, Катя подивилася на хатинку, із димаря йшов дим. Вона накрила колодязь дошками, поправила дощовик, взяла відра та повільно попленталася до хати.

– От ти де! – Мілана роздмухувала вогонь. – А я вже думала відправитися на твої пошуки.

Катя поставила одне відро на залізну перекладину печі і видихнула:
– Ми це зробили.

– Зарано розслаблятися, мала. Спочатку нагріємо воду, помиємося, повечеряємо, а потім вже можна буде і відпочити.

– Твоя правда, – посміхнулася Катя.

Дрова тріщали, в кімнаті ставало тепліше. З відра повільно котилися краплі, вони опускалися на залізо печі і миттєво зникали. Мілана сиділа поряд і масажувала свою ногу, вона дивилася на вогонь і наче посміхалася йому.

Катя дістала з рюкзака чай, сіль, печиво, упаковку гречки, дві банки консервів з тунцем та дві булочки «Малятко», які обожнювала з дитинства. Вона вимила туристичну каструлю, насипала у неї гречку, залила водою і поставила на піч.

– Обід справжніх принцес? – усміхнулася Мілана.

– Справжнісіньких, – Катя кивнула.

– Знаєш, я спочатку думала, що та тітка, що нас підвозила, у якої ще карти таро та інші магічні штуки, наврочила нашу подорож, – сказала Мілана. – Просто якось у нас все не задалося, але тепер я думаю, що нам пощастило. Якби ми не збилися зі шляху, то ми б не вийшли на цю хату і мокнули б під дощем у наших нещасних тентах.

– Ми не збилися зі шляху, – Катя покачала головою. – Я тут ходила, просто…

– Що?

– Я не знаю, якось вийшло так, що ми опинилися тут, може, стежка змінилася.

– А стежки можуть мінятися? – здивувалася Мілана.

– Мені мама розповідала якось, що іноді та сама стежка в лісі може вивести у різні місця, – Катя знизала плечима.