Читати книгу - "Друг брата: На повній швидкості, Настя Левченко"

Аліна не могла спати.

Після гонки в голові крутилися сотні думок, і всі вони вели до однієї людини.

Романа.

Він погодився навчати її. Не тому, що був добрим, а тому, що втратив парі. Але це не змінювало головного – тепер вона буде поруч із ним ще більше.

І це її бісило.

І це її… захоплювало.

Ти просто виграла гонку. Нічого більше, – нагадала вона собі, сидячи на капоті Mustang'а пізно ввечері, коли майже всі вже роз’їхалися.

Але не він.

Роман стояв трохи осторонь, спершись на свою машину, і курив, задумливо дивлячись на неї.

Вона зітхнула.

– Якщо хочеш щось сказати, кажи вже.

Роман кинув недопалок, притоптав його носком кросівка і нарешті підійшов ближче.

Світло фар м’яко падало на його обличчя – тіні грали на вилицях, очі були темними, глибокими.

– Я не думав, що ти настільки хороша, – визнав він.

Аліна підняла брову.

– Це комплімент?

– Може бути, – він трохи нахилив голову, уважно її розглядаючи.

Ось цей погляд…

Він був зовсім не таким, як зазвичай. Не насмішкуватим, не зверхнім, не провокативним.

Він був справжнім.

І це змушувало її нервувати більше, ніж будь-яка гонка.

Аліна змусила себе усміхнутися.

– Звикай, Романе. Це не останній раз, коли ти програв мені.

Роман хмикнув, але замість уїдливого жарту просто сказав:

– Мені подобається, що ти не гальмуєш.

Її серце зробило дивний кульбіт.

Він наблизився ще трохи, і Аліна раптом відчула, що повітря між ними стало важчим.

– Якщо ти справді хочеш вчитися… – його голос був тихим, майже шепотом.

Аліна підняла на нього погляд.

– Хочу.

Він дивився на неї, і вона знала – він бачить її наскрізь.

– Тоді слухай мене і не став дурних запитань.

Вона підняла підборіддя.

– Я не з тих, хто просто слухає.

Роман посміхнувся.

– О, я вже помітив.

Він відступив назад, ніби нічого не сталося.

Але Аліна знала – сталося.

Бо в ту мить, коли його погляд затримався на її губах, вона вперше за весь час подумала, що їхня ненависть…

Може бути чимось зовсім іншим.