Читати книгу - "Принцеса з мечем і принц із сонетом, Данута Шемеляк"

Соломія й Дарій пробиралися через поле, тримаючись подалі від дороги. Ніч була темна, як горщик із перегорілим борщем, а десь позаду гавкали собаки Каменяру — мабуть, Гордан уже зрозумів, що його "нещасний випадок" утік у соломі. Соломія йшла попереду, тримаючи кинджал напоготові, а Дарій плентався слідом, бурмочучи про "жорстокий світ" і чухаючи шию, де солома залишила червоні сліди.

— Ти можеш іти швидше? — кинула Соломія через плече. — Чи твої ноги тільки для писання віршів?

— Мої ноги не звикли до таких… е-е… маршів, — відповів Дарій, спотикаючись об кущик. — Я ж не воїн, я митець!

— Митець із соломою в штанях, — фиркнула вона. — Якщо нас наздоженуть, я б’юся, а ти що робитимеш? Співатимеш їм колискову?

Дарій ображено засопів, але не відповів. Вони дійшли до краю лісу, коли раптом із кущів вискочило п’ятеро чоловіків — брудних, бородатих і з такими мечами, що Соломія подумала: "Ну, хоч точити не треба". Розбійники.

— Агов, красуню, — прогундосив ватажок, здоровило з вибитим зубом. — Куди це ти з хлюпиком ідеш? Кинь нам гаманець, і, може, відпустимо.

Соломія глянула на Дарія, який уже тремтів, як осінній лист, і усміхнулася.

— Гаманця нема, — сказала вона спокійно. — Але можу дати тобі по пиці. Безкоштовно.

Ватажок зареготав, а його банда загуділа, як рій ос. Соломія не чекала — одним рухом кинула кинджал, і той просвистів повз вуха здорованя, встромившись у дерево позаду. Розбійники замовкли.

— Ти що, дурна? — гаркнув ватажок, вихоплюючи меч. — Зараз пожалкуєш!

— Це ти пожалкуєш, — відрізала Соломія й кинулася вперед. Першого розбійника вона звалила ударом ноги в коліно, другого — ліктем у ніс. Третій замахнувся мечем, але вона пригнулася й пірнула йому під руку, вибивши зброю кулаком. Усе це — за лічені секунди.

Дарій стояв осторонь, стискаючи кулаки й шепочучи:

— О, музи, дайте їй сили… і мені сміливості…

— Та допоможи хоч чимось! — гукнула Соломія, ухиляючись від удару ватажка.

Дарій кліпнув, потім раптом набрав повітря в груди й закричав:

— Стійте, о ви, що в темряві грішите!
Ваш гнів — лиш тінь, що в серці тліє!
Покайтеся, бо доля вас розчавить,
Як осінь лист у прірву замете!

Розбійники завмерли. Ватажок опустив меч і пробурмотів:

— Це що… вірші?

— Так, — видихнув Дарій, сам здивований. — Я… е-е… поет.

— Та ти чокнутий, — сказав один із бандитів, худий тип із косим оком. — Але гарно сказав. Моя мама любила такі штуки.

— Моя тоже, — додав інший, шморгаючи носом. — Вона завжди казала: "Не рубай людей, синку, краще вишивай".

Соломія, яка щойно звалила четвертого розбійника, зупинилася й глянула на Дарія.

— Ти їх… заримував до сліз? — перепитала вона, не вірячи своїм очам.

— Я не знаю, як це вийшло! — зізнався Дарій, розводячи руками.

Ватажок тим часом потер очі й зітхнув.

— Ех, нагадали мені дитинство, — сказав він. — Забирайтеся, поки я не передумав. І скажи своїй дівці, щоб більше кинджали не кидала.

— Я не його дівка, — буркнула Соломія, піднімаючи кинджал із землі. — Але дякую.

Вони з Дарієм поспішили геть, залишивши розбійників сперечатися, чи варто їм кинути грабіж і взятися за вишивання. Коли ліс сховав їх від чужих очей, Соломія зупинилася й глянула на Дарія з новим інтересом.

— Ти їх мало не розчулив до смерті, — сказала вона. — Може, ти не такий безнадійний, як я думала.

— Я… е-е… дякую? — Дарій почервонів. — Але я досі не розумію, що сталося.

— Ти став героєм, поете, — усміхнулася Соломія. — А тепер ходімо. Треба знайти, де переночувати, перш ніж Гордан нас наздожене.

Вони рушили далі, і Дарій, хоч і спотикався, тепер тримав голову трохи вище. Може, він і не воїн, але його вірші щойно врятували їм шкіру. А Соломія подумала, що з таким напарником пригоди можуть бути навіть веселішими, ніж вона сподівалася.