Читати книгу - "Відьма чи ні?!, Наталія Савінова (SiN eVa)"

Пригода шоста. Ректор-диво, але ж і гад! 

Ранок знову не потішив — явився, мов з-під землі виліз, ще й без попередження! Одне тішить: Комочок мій пухнастий поряд спить, сопе, як старий самовар. От би ввечері до діда звернутись — хай підкаже, як ту пухнасту душу визволити та при собі лишити. А поки що... сумні будні Академії, як вони є. 
Плетуся, мов сонна миша, до аудиторії, де «Травництво» викладають. Голова важка, наче в ній п’ятеро домовиків шабаш влаштували. Іду тихцем, нікого не зачіпаю, ні на кого й не зиркаю. І тут як гримне щось позаду! Таке ревище, що дракони зі злості покусали б собі хвости! Тільки демони так гарчать, і то — у найкращі свої дні.  
Але я, як кремінь. Іду далі, мов і не чула. Двері дубові (хрясь!) — відкрила, до пенька дерев’яного підійшла й бухнулась на нього, наче на пухову перину. Хоч спина й ниє, зате ногам спокій. 
— Сла-а-вія! — гаркнуло щось із глибин пекла. 
Як же не озватись на рідне ім’я? Піднімаю свою маківку, сон одразу як рукою зняло. Переді мною — ректор. Очі блищать злістю, вени на шиї пульсують, мов хочуть стрибнути й душити кого попало. Ще трохи, й перетвориться на демонічне страхіття, такий собі химерний красень з казки для психічно стійких. 
Всі на нього витріщаються, і я, й усі відьми присутні. Бо гарний він, як не крути. Навіть коли злиться, хоч у рамку та на стіну. Але мені з нього борщу не варити, тож хай вибачає! 
— Встань! — гримнув. 
Та я й встала. Що поробиш, коли на тобі закляття покори? Стою, очима лупаю.  
А він: 
— Це хто ж тебе навчив жаб під мої двері начаклувати?! 
Атож, хто? Ви ж самі, пане добродію, надоумили. Та я мовчу. Бо що з того, як скажу? 
Кураторка, що, як мені щойно виявилось, ще й жива, мовчки сіла на пінь і вперла в нього руки. Жінка добротна, широкоплеча, з очима кольору печеної вишні й бородавками, що мали б свій індекс у реєстрі нечисті. 
— Швидко в мій кабінет! — прогримів ректор, як громовиця в суху хату. 
І знову влипла! От чого мені вдома не сиділося?! Тільки вступила, а вже пригод вистачить на три томи хронік. Брати ж мої, тю-тю, на практиці.  
Зітхнула я, мов мати трьох демонят, і попленталась за ректором, як в’язень на власну страту. Всі нас очима проводжають. Хто з жалем, хто з задоволенням. А ректор тим часом гнівом дихає, гримить словами, аж вуха злипаються. 
— Ця витівка, Славіє, без наслідків не мине! — кричить і в кабінет свій шугонув. 
— Та будь ласка, — відповідаю, грюкнувши дверима. Закляття відступило, і я відчула свободу, аж плечі самі розпрямились. Дивлюсь на нього, лютого та безіменного. 
— Ви, я бачу, безстрашна? — примружився. 
— А кого боятися? — язик мій, проклята виразка, знову вирішив позлити світ. 
— Ну, раз така смілива, то й кара буде відповідна, — каже, усміхаючись, наче лис перед стрибком. — Від сьогодні і на тиждень ви проведете дні з інкубами. 
— З чим?! — викашлялась я. — Я, мала дівчина, з інкубами?! Та це ж глум! 
— Ваш батько, особисто, дозволив мені, вас карати, — каже спокійно, мов чарку вина пропонує. 
О, то отак ти, татку. Сам не караєш — іншим дозволяєш?! Добре. Не забуду. І не прощу! — подумала я, дала собі внутрішню клятву відплати й кулею вилетіла з кабінету ректора, навіть не попрощавшись. 
Я — не проста ягідка. Мозок мій, дякувати крові демонічній, працює як годинник. Переодяглася в себе жахливу: бородавки, зелена шкіра, волосся сально-брудне, сукня чорна, шляпа з рожевими пір’їнами. Зайшла до інкубів — вони на мене й дивитися бояться! 
— Привіт, красотулі! — хриплю, і з плюхом сідаю на лаву. Їм же любов подавай, естетика важлива! А я — страх і жах в одному флаконі. Насолода! 
Сиджу я, значить, посеред аудиторії. Спиною не дихаю, не поворухнуся — насолоджуюсь тишею, мов чайка на ставку. У голові повітря, в очах лукавство. А ці красені-інкуби вжались у кутки, мов кошенята, що вперше побачили огірок. Один аж пошепки питає: 
— Відьмо, а ти, часом, не заблукала? 
— Претензії до ректора! — хриплю голосом, що саму себе лякає. Усміхаюсь, як вдається, гниленькими зубками. 
І тиша. Така тиша, що хоч свято святкуй.  
От думаю: «А чого б не задрімати?» Розляглася зручненько, руки під голову, ноги підігнула, й почала солоденько мріяти, як я цього ректорця у жабку оберну і в банку його — хай квакає. 
Аж тут... як подуло холодом! Та не просто морозцем душу пробирає. Я аж у плечі зібралася. Що за знак? Що за недобре передчуття?  
І таки не дарма — двері навстіж! Ректор влітає, наче буря степова, а за ним інкуб один, зрадник ротастий, що, мабуть, моєю зовнішністю нажахався, тому і побіг скаржитись. 
Стоїть отой хлопчина, кліпає своїми віями, а за ним — оце чудо з чорними очима, ректор, тобто. Дивиться на мене, мов на банку з зіллям, що от-от вибухне. Я з лавки й не рухаюсь. Дивлюсь прямо йому в очі.  
Він якось напівтоном з недовірою говорить до мене: 
— Негайно наведи на себе порядок! 
— Ага, — кажу йому, — зараз. Якраз запланувала це зробити переш вашою появою. — І далі сиджу, мов нічого не сталося. 
Він брову підняв, а я собі усміхаюсь. Ну не може ж він на всю аудиторію закричати: «Врятуйте, це відьма!» — імідж не дозволяє. 
— Славіє, скиньте чари! — голос уже підвищений, на шиї вени пульсують. 
— Не можу! — кажу з таким зіванням, наче про курс нинішніх валют мова. 
— Чому?! 
— Бо не можу! До вечора я — зелена болячка. Ви ж самі сказали: з інкубами мені бути. Ото я й підготувалась із любов’ю, — відповідаю, розвівши руками. 
Тут уже ректор впритул підійшов. Очі прищурив. 
— Ти певна в цьому? 
«Ти?» — думаю. «А ми вже на «ти», шановний?»  
Але вголос кажу: 
— Угу. 
— Певна, що не зможеш скинути? 
— Не скидається! — буркнула. — І взагалі, з чого це ви мені тикаєте? 
А він так поглянув, наче зважує: обернути мене на жабу чи спалити одразу. Потім до інкубів обернувся, зміряв їх поглядом, тоді знову на мене: 
— То ти, значить, інкубів боїшся? 
— Я?! — аж підскочила. — Та ні вас, ні їх! Я вам не якась там душечка! 
— Добре. — простягає руку.   
Дивимось одне на одного, мов два борці перед фіналом. Мовчки. 
Аж тут, клац! Схопив мене за руку і о, леле! Мурашки аж до потилиці побігли! Таке враження, ніби через мене пропустили заряд якоїсь демонської електрики! І тут пух! Чарів моїх, як не стало!  
Сиджу я, знову як є, руда, веснянкувата, з обличчям, де видно, що життя хоч і складне, але веселе. 
Ректор відпустив мою руку, усміхнувся хижо й пішов до дверей, кидонувши: 
— Насолоджуйтесь товариством, Славіє. Попереду ще цілий тиждень. 
— У боргу не залишусь... — прошепотіла я йому в спину. 
— Я не вічно терпітиму твої витівки! 
— І не треба! — гаркнула, як справжня відьма, та й розслабила плечі, немов герой, що програв бій, але не війну. 
І думаю собі: «Як я сюди взагалі втрапила?! А все ті брати — демони недороблені!» Ох, повернусь додому... Андреусу волосся перетворю на мох болотяний, а Александритові... еге ж, наречену йому начаклую таку, що йому всі закляття життя коротким здадуться! 
Сиджу собі, зловтішаюсь майбутніми витівками, а тим часом інкуби, як мухи на мед, облепили мене, компліментами обсипають. А я що? Я ж не кам’яна. Слухаю, дивлюсь, думаю. Всі гарні, мов із обкладинки. А я?.. Та що я! Руда, веснянкувата, тоненька, мов очеретина. Хоча… Дідусь мій, той, що по татовій лінії, каже: «Не в красі сила, а в іскрі!» От я й думаю: може, таки є в мені іскорка? А може, й не одна… 
Але тут згадався Комочок. Він, напевно, сидить, чекає, сердешний. А я тут серед цих півбогів та хвилювань своїх. Пора згадати, хто я є. 
— На сьогодні досить! — сказала я голосно, розштовхала інкубів і побігла до себе. 
А в голові вже новий план! І ох, який же солоденький…