Читати книгу - "Відьма чи ні?!, Наталія Савінова (SiN eVa)"

Пригода сьома. Наречена з Підземелля. 

Оце з вечора зачарувала я воду в тазу й чекаю дива. Дзеркало на воді — штукенція потрібна, як бородавка на носі відьми: і побачити можна, і зв’язатися з ким треба. Тільки б дідо мій, славний Олйахим, удома був, а не десь у хащах демонячих. 
— Іскорка?! — дід визирає з води, усміхається мені щетинистим обличчям. Весь у сивині, роги ще молодістю обломані, а очі — як два стави восени, повні смутку. Але ж у жилах його кров не проста, а змішана: від вовкулаки дикість, від демона вдача. Горджуся ним так, що аж вуха червоніють. 
— Привіт, діду! — щиро махаю йому. 
— Іскорко, а чого ти така понура, наче кашу без масла їси? 
Ох, дідуня в мене не з простих: за поглядом розпізнає все — і як спала, і що снилося. А серце в нього м’яке, хоч і з демонячими домішками. От показую я йому Комочка, свого шерстяного друга. 
— Дивись, діду, що маю! Комочок. — він тулиться до мене, кліпає круглими очима, а дід уже брови зсунув, щось бурмоче, ніби заклинання з прадавньої книги. Я швиденько, поки ще не передумав: 
— Діду, а як у чаклуна щось відібрати, га? 
— А навіщо тобі, Іскорко? — прищурився, глянув на Комочка і все зрозумів. 
Я ж йому усмішку свою фірмову — ту, що розтоплює серця навіть у древніх демонів. Він ще трохи поворчав, але капітулював. Бо як я очима своїми хлопаю, то зупиняється час! 
— Добре, слухай уважно… 
І слухала я! А тоді рівно опівночі вікно розчинила, руки до місяця простягнула і закликала: 
— Брате яснолиций, парубок срібноокий, дай мені сили в руки, та спритності в ноги! 
Місяць блимнув, пальці мої засяяли сріблом, по шкірі пройшли дрібні дрижаки, як лоскотання крилець фей. Є контакт! Ура, працює! 
Усміхнулась я місяцю, а тоді галопом до корпусу чаклунів. Крадькома до потрібної кімнати прошмигнула, сіль перед порогом розсипала, шепочу: 
— Місяць свідком був, силу мені дав. Він Комочка звільнив і мені віддав! 
— Господинє!!! — Комочок з’явився, стрибнув мені на шию, притулився до волосся. — Ти врятувала мене! 
І так мені на душі легко стало, наче піч упала з плечей! Та тільки розслаблятися рано… За спиною ревище таке піднялося, що і дракону соромно стало б. Чаклун нас почув. Ну і, звісно, почав гнатися. 
Я тікати! Сама не знаю куди. По сходах, по темних коридорах, через якісь двері, об мітлу ледь не спіткнулась… Комочок трясеться, мов сирець на вітрі, я вся в поту й дрижаках. Дихаю, наче ковальський міх. 
І от — біда! Стіна непрохідна. 
Притулилась до дверей спиною, чекаю, як та сирота перед розправою. А чаклун наближається. Блискавки розкидає, туман пускає, зубами скрегоче. Комочок пищить: 
— Господинє, ми пропали! 
Я його в волосся: «Ховайся!»  
А сама прощаюсь подумки з життям, з плюшками, з дідом... та навіть із ректором, от уже диво. 
— Помри, відьмо! — кричить чаклун і жбурляє в мене смертельний шар вогняний. 
От і кінець, думаю.  
Зажмурила очі, дрижачи, як листок на бурі… та — бац! Двері за спиною різко відчиняються, мене (хоп!) хтось у кімнату тягне. Я аж зойкнула! 
— Що ж ти накоїла, красуне?! — чую знайомий голос. 
Очі відкриваю, а там він, мій Андреус! Мій рідний! Стоїть, сердитий, як сто чортів, а з-за його плеча чаклун зі злістю в очах і пінкою на губі. 
А потім... потім я просто розтанула. Не мовчки, а всередині — від гордості, від захвату, від того, що брат мій, мов буря в дубовому лісі, рушив до чаклуна, вхопив за грудки та вгатив ним об стіну так, що навіть павук у кутку з переляку впав із павутини. Вперше бачу Андреуса таким злим, як грім лютий, а демонячий дріт у ньому, здається, закипає на повну. 
— Ще раз хоч пальцем до сестрички моєї сіпнешся — закопаю так тихо, що й ім’я твоє вітер не донесе! — сказав він спокійно, але так, що навіть Комочок злякано втягнув кігтики. 
Ох! Я стою й таю. Гордість така, що хочеться прямо тут у калюжу щастя стекти. Як же тепер без братів? Хто ж мене захищатиме, як не вони — мої демонічні янголи з дров’яними серцями? 
— Гаразд, — хрипить чаклун, притиснутий до стіни, мов старий килим. І брат мій його таки відпускає. А той, гадюка сива, глянув на мене так зловісно, що аж холодок поповз вгору по хребту, і шепоче: 
— Наші стежки ще перетнуться, мала… І тоді братика поруч не буде. 
— Що ти сказав?! — гаркнув Андреус, і я вже бачила, як від гніву шкіра його потемніла, пішли по ній зелені вени, як коріння в лісі. Аж листя на плечах затремтіло. Погана справа! 
Добре, що брат мій навчився контролювати себе ще до того, як в Академію цю демонячу вступив. А то б із чаклуна лишився попіл і спогад. 
І я знаю — життя моє зміниться. Відтепер я не просто бешкетна відьма-напівдемон, а ще й дівчинка, що має брата за грозу і захист. І нехай той чаклун ще довго своїм кривим носом спогадує братову пику й більше не потикається. А я за той час щось та вигадаю, і навчуся себе боронити без допомоги братів, бо не для того мене місяць сріблом благословив і Комочок назвав господинею, щоб я сиділа безпорадна. Хай тільки спробує хтось мені завадити…