Читати книгу - "Казки Міста Ф., Кірш Лі"

О 12:00, коли дзвенить останній дзвоник, всі разом відпускають кульки в небо. Вони здіймаються, мов різнокрилі птахи, і повільно зникають серед хмар. Та що з ними далі?

Кульки не просто літають — вони потрапляють до особливого місця, про яке мало хто знає. Це Великий повітряний океан, розташований десь між небом і уявою, де збираються всі мрії, запаковані в гумові кулі.

У цьому повітряному океані кульки пливуть, спілкуються між собою, обмінюються листами і спогадами про своїх дітей — хто з міста Ф., хто з інших містечок. Вони розповідають про теплі руки, які їх тримали, про очі, що дивились у небо з надією. Деякі кульки об’єднуються у повітряні флотилії, створюючи хмароподібні мапи бажань.

Коли настає ніч, кульки світяться слабким світлом, бо зберігають у собі тепло останнього дзвоника і шкільної дружби. А найбільш щасливі кульки іноді повертаються — стають зірками на нічному небі над містом Ф., щоб ще раз підморгнути тим, хто їх колись запустив.

І хто знає — може, одного разу, прогулюючись теплим червневим вечором, ви побачите над собою легке світло... Це кулька. Вона не забула.

Місто Ф. і Пісня Вітру

У місті Ф. велосипеди — не просто засіб пересування. Вони — частина душі міста, його ритму і настрою. Ранками можна побачити, як вузькими вуличками котяться сотні коліс, і кожна спиця виблискує на сонці, мов тонкий промінчик, що злітає в небо.

Містяни давно помітили, що коли їдеш досить швидко, вітер починає співати. Цю Пісню Вітру чує лише той, хто щиро любить дорогу, простір і рух. Спочатку вона ледве вловима — мов шепіт. Але щойно велосипед розганяється, мелодія стає виразнішою: у ній є і спогади про дитинство, і мрії про далекі мандрівки, і відлуння квітневих світанків.

У місті Ф. навіть організували невеличке свято — День Пісні Вітру. Всі охочі влаштовують кольоровий велопробіг: з прапорцями, стрічками, дзвіночками. І хоч ніхто не вимірює швидкість, всі змагаються, хто краще вловить мелодію вітру. А потім діляться нею за чашкою чаю просто на траві у парку.

Кажуть, що Пісня Вітру змінюється щоразу — залежно від того, що ти несеш у серці. І що вона завжди щира. Бо вітер не обманює!

Місто Ф. і Дуб Семена Палія

У місті Ф., там, де м'який ліс спускається до берега тихої річки, росте могутній Дуб Семена Палія — козацького ватажка, що боронив ці землі ще за давніх часів. Цей дуб пережив бурі, війни і спокійні роки, але зберіг у собі силу незламності й гідності. Його стовбур широкий, наче обійми батька, а кора візерунчаста, як козацька вишиванка.

Кажуть, що Палій сам посадив цього дуба перед тим, як вирушити в останній похід. І заповів: «Хай він стоїть, доки стоїть правда». Люди вірять, що душа героя живе у цьому дереві. І кожен, хто торкнеться його, зможе відчути щось більше, ніж просто тепло кори — відлуння сили духу, спокій рішучості, мудрість тиші.

Щороку навесні до дуба приходять діти, юнаки, старенькі — хтось подякувати, хтось попросити захисту, хтось просто обійняти. І кожен відчуває, що стає трішки міцнішим, сміливішим, добрішим.

У місті Ф. навіть існує звичай: коли хтось розгублений чи стоїть перед важливим вибором — йому кажуть: «Іди до Дуба». Бо той дуб не дає відповідей словами — він дає тишу, у якій відповідь знаходить саме серце.

Місто Ф. і Вічне Перемир'я

У місті Ф., де світанки починаються з запаху кави й квітів, сталося диво: місцеві коти та собаки — істоти зі стародавнім суперництвом — уклали вічне перемир’я. Це не було розписане на пергаменті чи запечатане печаткою з воску, але було глибше — угода сердець.

Одного теплого весняного ранку у міському парку відбулася Таємна Зустріч. Старий сивий пес на ім’я Бровко, що в молодості був сторожем школи, і кішка Шафра — мудра і горда, яка мешкала у бібліотеці, зібрали всіх пухнастих мешканців міста.

«Годі сваритись, — сказав Бровко, — ми вже не ті. Ми живемо в одному місті, дихаємо одним вітром, слухаємо одні й ті самі пісні дощу. А тепер — хочемо спокою».

Шафра кивнула: «І затишку. Бо тепер у нас є спільна місія — бути друзями людей».

Відтоді собаки більше не гавкали на котів, а коти не шипіли на собак. Вони навіть поділили лавки: вранці — для котів, вдень — для собак, увечері — разом.

Містяни дивувались, але й раділи. У кав’ярнях стали з’являтись миски з водою — і для тих, і для інших. Діти гралися з усіма разом, а бабусі розповідали, як колись це здавалося неможливим.

Та головне — кожен пес і кожен кіт навчився слухати, відчувати і поважати іншого. І в місті Ф. більше ніколи не було гавкіт-шиплячих суперечок. Тільки муркотіння, хвостики і щастя.

Місто Ф. і 13 Домів Знань

У місті Ф., де світанки пахнуть свіжими млинцями, а вечори тихо дзвенять від кроків на бруківці, стоять 12 шкіл та 1 ліцей. Усі вони — мов живі істоти. У кожного — свій характер, улюблений колір і особливий настрій.

1-ша школа — мов весняний світанок: свіжа, трохи романтична, з ніжно-рожевими стінами й літературною душею.

2-га — рішуча, мов грім у червні, вся в синіх та срібних барвах, сильна в науках і справах точних.

3-тя — артистка! Постійно малює, співає, творить. На її стінах — мозаїки з фантазій та фарб.

4-та — мов мудра бабуся, що обожнює історії. У ній панує спокій, тиша і запах старих книг.

І так далі — кожна школа мала щось своє, незамінне. Але найбільше поважали у місті 9-ту школу. Вона була найстарішою, з червоним дахом і вікнами, що дивилися в усі боки світу. Вона пам’ятала перші парти, перші дзвінки і навіть той день, коли ще не було решти шкіл.

Ліцей — наймолодший, але дуже амбітний. Він мріяв стати як 9-та школа: мудрим і глибоким. Та ще не мав її зморшок часу — тільки юнацький блиск у вікнах. Але школи не змагалися. Вони товаришували, радилися між собою крізь шкільний вітер, який гуляв коридорами.

А коли в місті випадав перший сніг, усі 13 навчальних закладів ніби обіймали одне одного світлом з вікон, теплом сердець вчителів та радістю учнівських сміхів. І тоді місто Ф. світилось мудрістю, як величезна лампа знань, в якій кожна школа — то вогник у вітражі майбутнього.