Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Записки Білого Пташка 📚 - Українською

Читати книгу - "Записки Білого Пташка"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Записки Білого Пташка" автора Галина Пагутяк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 98
Перейти на сторінку:
встати, але господар непомітно стримав мою руку. На устах у мого чоловіка грала іронічна посмішка.

— Давайте вип’ємо, — зітхнув господар. — За жінок!

Це було неважко. Я сподівалась, що, коли вернемось додому, дам належну відсіч чоловікові. Скажу, що згадала.

А тим часом господар почав розповідати про Марсель, Порто-Ріко, Нью-Йорк, але я майже не слухала.

— Я тобі вже набрид?

— Ні, розповідай далі. Слухай, якщо на стриху знайдеш якісь папери, не пали. То може бути щось цікаве.

— Нам уже пора, — сказав чоловік. — Буде темно по баюрах іти.

— Я маю ліхтар і вас відведу.

Але ми довго не сиділи, хоч не хотілося йти в дощ. Мій чоловік вгамувався і подобрів від випитого.

Господар наостанок, уже коло нашої хати, сказав:

— Люблю Уріж.

— Може, зайдеш? — спитав чоловік.

— Ні, спатки піду. Ви ще приходьте.

— Слухай, він не варіят, але у ньому є щось неприємне, — резюмував чоловік.

Я промовчала.

— Ну що, згадала?

— Згадала. Він і справді штовхнув мене у воду. Тоді всі хлопці штовхали у воду дівчат.

Чоловік:

Вона мовчить і тепер, але уже якось веселіше. На якийсь час мені забезпечене менш-більш стерпне існування. Що мене завжди вражало, що у ній нема жіночності, хоч зовні вона дуже жіночна і має такий тихий голос. Мабуть, якби їй якесь велике потрясіння, вона б збожеволіла. Але річ у тім, що нема на світі такого потрясіння, яке б довело її до божевілля. Смерть близьких родичів вона сприймає суто по-біблейськи: з землі ви прийшли, і в землю підете. Мій остаточний від’їзд вона сприйме як належне, бо має здоровий глузд і розуміє: що впало, те пропало. Але якби я при ній залицявся до чужої жінки, вона б мене спопелила. Як очі не бачать, то серце не чує. Її глибина не там, де в інших людей, а десь за стіною, куди вона потрапляє через маленькі дверці, коли віднайде ключик, який то губить, то знаходить. Жінки — пласкі створіння. Вони пхають поперед себе життя, як візок з манатками. Головне, щоб цей візок не відібрали.

Мушу сказати, що я теж вважаю, ніби моє життя склалось би інакше. Але це невірно. За нас все розписано наперед. З коханкою я не мав буднів, через те не уявляю, як ми житимемо в її однокімнатній квартирі, як я шукатиму роботу і т. д. Решта — все гаразд. Вона не ревнує мене до дружини, не підганяє. Певно, здогадується, що, відважившись, я вже не зможу повернутися на попелище. Моя дружина не повірить сльозам і каяттю, бо вона не жінка у цьому, і радше простить вбивцю, ніж колишнього чоловіка. Колись, дай Боже, гордість її вгамується і вона затужить за тим, що втратила.

А зараз грається з вогнем… Бракує ще дупла, куди вона буде класти любовні записочки. Втім, огорожа складається з металевих порожніх стовпів. Сьогодні заглянув у один з них і побачив там гніздечко з блакитно-зеленуватими яєчками. Нехай собі робить, що хоче, але без романтичних дурощів пані Боварі. Хай заповнює порожнечу. Я більше нічого їй не можу дати. І це не моя вина. Я народився на світ самітником, і мене не переробиш…

Іншій жінці потрібна лише фігура, що зветься Чоловік, і наділяє її певним соціальним статусом. Вона віддасть мені все, бо знає, що за статус треба платити. Я — не цинік. Двоє самотніх людей можуть зійтися, вимагаючи одне від одного тільки присутності.

Я тепер завжди чую, коли вона встає і виходить з хати. Засинаю спокійно. В Урожі з нею нічого не трапиться вночі. Вона пахне не любощами чужого чоловіка, а листям і травою. Волосся її вогке від роси. Спи, моя бідна жіночко, спи, моє нічне звірятко…

Жінка:

Настали нарешті погожі дні. Чи надовго? Я повиносила надвір подушки, порозчиняла вікна і пішла полоти. Пальці занурювались у теплу мокру землю. Сонце пекло потилицю. Хто йшов стежкою, обов’язково казав:

— Дай, Боже, щійстя!

А я відповідала:

— Дякую, дай, Боже, й вам!

Діти несли торби з хлібом і пачки кукурудзяних паличок, єдині сільські ласощі. Було ще зовсім рано, але парило, як перед грозою. Липи затуляли гору Ласки, але я знала, що вона нікуди не ділася, як і два хрести на ній, звідки било джерело. А над ними жовтувата рілля, всіяна такими ж жовтуватими каменями, серед яких я знаходила палеолітичні скульптури птахів, фалосів, рогаті камені. Ніхто крім мене не вірив, що це скульптури, а не витвір природи. Чоловік не відпирався тільки тоді, коли не повірити було неможливо. Зрештою, нехай собі лежать ті камені. Може, у мені тече кров тих, хто витісував з них ідолів для святилища. І цього досить. Уріж не приймає чужого і не дає свого. Так само, як я. Мій чоловік — тут чужий… Він мав бути моїм, але я не завоювала його для себе. Моя свобода — це не його свобода. Я нічого не боюсь, а він боїться, що хтось відбере у нього свободу, те мізерне почуття вищості й самозакоханості, яке він береже над усе. Тим часом я нічого не боюсь втратити. Воно все одно наросте, як м’ясо на кістках, були б кістки. Мої кістки — це камені на горі Ласки і дім з терасою, звідки видно захід сонця в Урожі. Чи мене вабить той захід сонця? Напевно, він означає початок часу, коли я належу собі після усіх буденних справ. Але нині я належу тільки собі. Можу сісти чи лягти, плакати чи сміятись, залишати свої думки при собі. Може, якась сусідка із злими очима ще в дитинстві закляла мене на довічну самотність. Хоч я навіть маю чоловіка, ми чужі.

Натомість з’являється інший, що вважає, ніби має право увійти в моє життя, бо колись любив. Він би міг сказати, що я нагадую йому перше кохання, і ми б гірко посміхнулись одне одному. Але тут справа темна. Ось яку я мала з ним розмову, коли збирала трави на березі річки. Не було куди сховатись, бо він уже мене побачив і побіг, розмахуючи руками.

— Я був у тебе вдома. Твій чоловік сказав, де ти. Ну що, й досі не згадала?

— І не згадаю.

— Біда, — почухав він потилицю. — Коротка в тебе пам’ять.

— І всі роки ти пам’ятав про мене?

— Ні. Згадав десь

1 ... 6 7 8 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Записки Білого Пташка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Записки Білого Пташка"