Читати книгу - "Занулення, Вільям Форд Гібсон"

— Друг твій?

— Ні. Працював раз на мене. — Тернер підійшов до найближчого стола й відкинув накривку. — Це що таке?

Консоль без маркування, напівзібрана — мов виробничий прототип.

— Кібердека «Маас-Неотек».

— Твоя? — звів брови Тернер.

— У нас їх дві. Одна на місці. Від «Хосаки». Вочевидь, найшвидша машина в матриці, а хосаківські навіть передерти схему й чипи не можуть. Геть інакша технологія.

— Це від Мітчелла?

— Не сказали. Але коли вже нашим жокеям дали такі цяцьки погратися, значить, цей штрих точно потрібен на вчора.

— А хто в тебе консольний?

— Джейлін Слайд. Говорив із нею саме, — Конрой кивнув на двері. — А на місці лос-анджелеський хлопець, Раміресом звати.

— І як вони в ділі? — Тернер накрив консоль.

— Мають бути непогані, зважаючи на тариф. Джейлін за останні два роки собі некислу репутацію заробила, а Рамірес — її учень. Та, бляха, — перервався він, — ти ж знаєш, як із цими ковбоями буває. Хворі на всю голову...

— А де ти їх узяв? А Окі в тебе звідки, коли вже про це зайшло?

Конрой усміхнувся.

— Від твого агента, Тернере.

Тернер пильно подивився на Конроя і кивнув. Розвернувся, підняв за край наступну накривку. Кофри — пластмасові, полістиролові — щільно вкладені на холодній сталі стільниці. Торкнувся синього пластмасового футляра зі срібною монограмою S&W.

— Теж агент твій, — сказав Конрой, коли Тернер клацнув замком. У заглибині на світло-блакитному поролоні лежав пістолет — важкий револьвер із потворним барабаном під коротеньким дулом. — «Сміт-енд-Вессон Тактікал», під чотириста восьмі, з ксеноновим прожектором. Агент казав, тобі такий треба.

Тернер узяв пістолет у руку й великим пальцем клацнув по перевірці батареї прожектора. Червоний діод у горіховій накладці двічі блимнув. Відкинув барабан.

— Набої?

— На столі. Ручна закрутка, розривні кулі.

Тернер знайшов на столі прозорий бурштиново-жовтий пластмасовий куб, зняв лівою рукою кришку й витягнув один набій.

— Чому вони саме мене на цю справу взяли, Конрою?

Роздивився набій і обережно зарядив його в одну з шести камор барабана.

— Не знаю. Таке враження, ніби ти їм був потрібен від самого початку, щойно вони про Мітчелла почули...

Тернер різко крутнув барабан і загнав його назад у рамку.

— Конрою, я спитав, чому на цю справу взяли саме мене. — Тернер підняв пістолет обома долонями, витягнув руки й націлився просто в обличчя. — Що в них добре — як освітлення підходяще, видно крізь дуло — видно, чи є там набій.

Конрой ледь помітно хитнув головою.

— А може, видно його в якійсь із інших камор...

— Ні, — промовив Конрой дуже обережно, — цього не буде.

— Може, твої психіатри з психологами облажалися, Конрою, га?

— Ні, — відповів той незворушно. — Вони не облажались, а ти не зможеш.

Тернер натис на гачок. Бойок ударив по порожній каморі. Конрой моргнув, розтулив рота, стулив, провів руки Тернера поглядом, коли той опускав револьвер. Одинока краплина поту збігла чолом і сховалася в брові.

— То як? — спитав Тернер, опустивши руку.

Конрой знизав плечима.

— Не треба цього гівна.

— Я аж так їм потрібен?

Конрой кивнув.

— Це твій бенефіс, Тернере.

— А де Мітчелл? — Тернер відкинув барабан і заходився заряджати порожні камори.

— В Аризоні. Десь півсотні кеме від кордону з Сонорою, в дослідницькому аркокомплексі серед пустелі. Північноамериканська філія «Маас Біолабс». Їм там усе навколо належить — і відрізок кордону, і та меса в зоні спостереження чотирьох супутників. Мучо непролізанте.

— І як нам туди зайти?

— А ніяк. Мітчелл сам вийде. Ми дочекаємось, заберемо, доправимо його сраку в «Хосаку» цілою й неушкодженою.

Конрой провів пальцем під розстібнутим коміром чорного поло й витягнув чорну нейлонову тасьму, а на ній — малий нейлоновий конвертик на липучці. Обережно розкрив, щось дістав і простягнув Тернерові на відкритій долоні.

— Ось. Таке він нам передав.

Тернер поклав револьвер на сусідній стіл і взяв предмет із Конроєвої долоні. Ніби роздутий сірий мікрософт, на одному кінці нейроштекер, на іншому — дивний круглястий наріст, ні на що не схожий.

— Що це таке?

— Біософт. Джейлін його вмикала, казала, що спершу здалося, ніби видача від штучного. Типу досьє на Мітчелла, а в кінці повідомлення для «Хосаки». Краще сам собі увімкни, тобі треба швидко в курс увійти...

Тернер перевів очі на Конроя з сірої штукенції.

— А як у Джейлін із ним усе пройшло?

— Казала, краще лежачи. Їй ніби не дуже сподобалось.

Від машинних снів завжди паморочиться по-особливому. Тернер улігся на незайманий зелений мнемолоновий матрац у імпровізованій спальні й увів мікрософт із досьє в гніздо. Нагрібало повільно — він навіть очі встиг заплющити.

Десять секунд — і розплющив. Учепився в зелену піну матраца, в голові паморочилося. Знов заплющив... І знов нагребло, поступово — мерехтливий непослідовний потік фактів і сенсорних даних, оповідь, зібрана з сюрреалістичних перескакувань і перемикань ракурсів. Відчуття було таке, ніби він летить на американських гірках, і сидіння під ним, і рейки рампи просто зникають — безсистемно, зненацька, нестерпно безконтрольно, — а тоді виникають на несподіваній висоті, й от уже швидкість інша, і напрямок інший після кожного випадіння в ніщо, лиш ті зміни не мали нічого спільного з фізичним розташуванням у просторі — стосувались вони світосприйняття і знакових систем. Усе це точно не для людей.

Розплющивши очі, Тернер слизькою від поту долонею витягнув софт із-за вуха і якийсь час дивився на нього. Ніби прокинувся від кошмарного сну. Не від жахастика, де неусвідомлені страхи втілюються в чомусь простому й страшному, а від одного з тих, які пробирають несказанно глибше, до самого нутра, — де все цілком нормально, і жахає ця нормальність, бо все ненормально, і то вкрай...

Моторошно й бридко було від цієї близькості. Він поборов хвилю чистого переносу, доклавши всіх вольових зусиль до придушення почуття, так схожого на любов, — обсесивної ніжності, що виникає у спостерігача до об'єкта тривалого стеження. Розумів, що минатимуть дні, тижні, а в голові досі виринатимуть найдрібніші й найменш значущі подробиці Мітчеллового життя — дані про академічну успішність, ім'я коханки, аромат її важкого рудого волосся, просвіченого сонцем...

Він різко сів, і синтетичні підошви лунко ляснули по іржавій сталі підлоги. На ньому досі