Читати книгу - "Приречені бути чужими , Ксенія Ільїнська"

Запах свіжозвареної кави вже давно розвіявся, залишивши по собі лише гіркуватий присмак спогадів. За вікном "Люмену" поволі згасав недільний вечір, а за столиком подруг згущувалася напруга, важча за третю, зайву порцію еспресо. Злата, здавалося, намагалася вичаклувати хоч краплину розради з дна своєї чашки, але там, як і в її серці, панувала порожнеча. Тишу, що стала майже фізичною, нарешті розірвав її тремтливий голос, сповнений болючої невіри. А завтра вже було потрібно згребти себе до купи і іти на пари.

— Я... не можу повірити, що він уже не поруч, — мовила нарешті. — Учора ми ще були вдвох, а сьогодні... тільки я.

Дівчата мовчали. Катя нервово теребила папірець із чеків, Яна кусала губу, а Аня дивилась крізь вікно, мовби шукала хоч натяк на відповідь десь у хмарах.

— Може, так і краще? — обережно припустила Катя. — Відстань — хороший лакмус. Покаже справжні кольори.

Злата підвела на неї заплакані очі.

— Які кольори, Катю? Сірий колір самотності? Чи чорний колір втрати?

— Ні, я не про це, — швидко виправилася Катя, відчуваючи, що її слова прозвучали невдало. — Я мала на увазі... його кольори. Чи справді він той, за кого себе видавав? Можливо, ця відстань покаже його справжнє ставлення.

— А якщо покаже? Що він справді... той самий? Ця відстань може стати прірвою, яку ми вже ніколи не зможемо подолати, — гірко сказала Злата.

Яна нарешті відірвала погляд від своїх рук і поклала свою долоню поверх руки Злати.

— Послухай, Златочко, не загадуй наперед. Зараз тобі боляче, і це нормально. Але час лікує. І, можливо, Катя має рацію. Іноді, щоб побачити справжнє, потрібно відійти на крок назад.

Аня відірвалася від вікна і повернулася до подруги. В її очах з'явилася співчутлива теплота.

— Ми поруч, Злато. Що б там не було, ми тебе підтримаємо. І якщо цей "лакмус" покаже якусь нісенітницю, ми разом придумаємо, як її виправити. Або забути.

Катя кивнула, відкладаючи зім'ятий чек.

— Саме так. Ти не одна. І пам'ятай, іноді навіть після третьої кави в житті з'являється щось нове і світле. Просто зараз ти цього не бачиш. Он завтра життя заграє новими фарбами процесуального права та криміналістики. У нас з’явиться новий привід страждати, окрім хлопців.

Злата слабко посміхнулася, відчуваючи, як тепло підтримки подруг хоч трохи розсіює холод у її душі. Вечір тільки починався, і попереду ще було багато несказаного, багато переживань і, можливо, багато нових розмов за чашкою вже не зайвої, а справді потрібної кави.

---

Будильники ревли, мов сирени. Холодний душ — мов стусан долі. А місто вже дихало в ритмі студентського хаосу.

Дворик університету гудів сміхом, а коридори вибухали зустрічами, спізненнями й планами на “з понеділка почну вчитися”.

Катя, у яскравій футболці “RUN”, летіла до універу, збираючи захоплені погляди. Аня, з ноутбуком під пахвою, ледь не влізла в кущ, читаючи щось на ходу. Яна з Діаною жартували на повний голос — як завжди, яскраві, гучні, живі.

А Злата...

Злата просто йшла. Повільно. Повз фонтани, шумні гурти, амбіції й каву to go. Її душа не поспішала. Вона ще розбиралася, хто вона тепер.

Раптово на вузькій алеї, що вела до університету, вона врізалася в когось, ледь не впустивши сумку.

— Обережніше.

Злата підняла очі й зустріла знайомий самовпевнений погляд.

Перед нею стояв той самий актор.

Його темне волосся було скуйовджене легким вітром, а на обличчі грала ледь помітна усмішка.

— Дивись, куди йдеш, люба, — промовив він, відступаючи на крок і ховаючи руки в кишені.

Злата застигла, її брови стрімко злетіли вгору.

— Знову "люба"?! — гнівно пробурмотіла вона.

Алекс ледве стримав сміх, ніби відчуваючи задоволення від її реакції.

— Не ображайся, це звучить мило.

— Це звучить дратівливо! — Злата схрестила руки на грудях, відчуваючи, як у ній закипає обурення.

Алекс на мить замовк, ніби щось обдумуючи, а потім хитро нахилив голову.

— Гаразд, якщо тобі так не подобається… можу придумати щось інше. Я Алекс. А тебе як звати?

— Тобі то не треба! — рішуче перебила вона.

— Добре, люба, все одно дізнаюсь  — підморгнув він і, не даючи їй можливості відповісти, спокійно рушив далі.

Злата ошелешено дивилася йому вслід, відчуваючи, як її серце раптово пришвидшило ритм.

— Цей тип мене просто переслідує! — пробурмотіла вона, роздратовано хитаючи головою.

Але чомусь куточки її губ ледь помітно смикнулися вгору.

---

Будівля юридичної фірми "Карпенко & Партнери" височіла серед інших офісів у діловому центрі міста. Величезні панорамні вікна віддзеркалювали сіро-блакитне небо, а на фасаді золотими літерами виблискувала назва компанії. Усередині панувала стримана розкіш: мармурова підлога, темні дерев'яні панелі, картини сучасного мистецтва на стінах та приглушене освітлення, яке створювало відчуття впевненості та стабільності.