Читати книгу - "Відпустити й жити, Айсі Дора"

БОГДАН

Я зайшов у ліфт, а там вона – Попелюшка. Волосся зібране у хвіст, очі підведені тонкою стрілочкою. Мені подобався такий легкий макіяж на жіночому обличчі. В'язана сукня смарагдового кольору і чорні чоботи на підборах. Струнка, жіночна, спокуслива.

Вдалось не думати про неї майже два тижні, та коли побачив – знову захопився. Що в ній особливого? Чим вона відрізняється від інших? Справа у її тендітності? Чи це неймовірні сірі очі? Чи це відчуття спокою і водночас легкої напруги в тілі, ніби перед тобою загадка, створена спеціально для тебе?

– Вам на дванадцятий?

Хм, ще й голос приємний. І, схоже, знає, що ми працюємо в одній агенції. Отже, помітила мене. А це цікаво.

– Так. Ви теж у «Profістайл» працюєте?

– Я копірайтер.

Поки ліфт піднімав нас вгору, я всерйоз задумався, чи варто піддаватися цій спокусі. Багато факторів проти цієї ідеї, та всі вони блякнуть на фоні того інтересу, який ця дівчина викликає.

Колись моєю найбільшою мрією й цінністю в житті була родина, можливо, тому я так швидко зробив Маші пропозицію. Наївна, доброзичлива, допитлива, вона берегла цноту для єдиного й хотіла трьох дітей. Я закохався, як хлопчисько, наділивши її всіма відомими чеснотами. Весілля, народження донечки, сімейне життя – і розчарування. В собі, у ній, у тому, що намагалися побудувати, але без спільного знаменника. Не вийшло. Та мрія про родину як місце, де тебе почують і зрозуміють, залишилася. І я не те щоб розчарувався в жінках й опустив руки, але питання – чи доречно це зараз? Чи можу я собі дозволити стосунки, поки донька невідомо де?

Світло блимнуло, ліфт здригнувся й завмер.

Мозок уже почав генерувати ідеї, а серце нещадно закалатало, і раптом у легенях стало недостатньо повітря. Мені здавалося, що груди стискає лещатами. Кисень? Його не було. Лише розпечене залізо в легенях. Несвідомо я схопився за комірець, спробував відтягнути, щоб послабити тиск і вдихнути бажаного кисню. У скронях застукало, і я втратив контроль над тілом, лише віддалено відчуваючи, як повільно почав осідати на підлогу.

Це інфаркт? Невже я отак і помру? – чи подумав, чи, може, вголос промовив останнє, що ще тримало мене в свідомості. Я задихався і ніяк не міг дати собі ради. Світ стиснувся до цих болючих і страшних відчуттів.

Коли її холодна долоня торкнулася моєї щоки, я спершу здригнувся. Але за мить це стало якірною точкою. Вперше за останні кілька хвилин я відчув, що не тону. Я чув її голос, та слів розібрати не мав сили. Голос був спокійний і такий впевнений, що я мимоволі почав довіряти.

Інша рука нарешті розстебнула мені комірець – дихати стало трохи легше. Потім я відчув вологу на губах. Її рука дарувала вологу, вмиваючи мої губи та скроні. Туман почав розсіюватися, і я побачив перед собою її обличчя. Обличчя моєї Попелюшки.

– Дихайте разом зі мною, чуєте?

Я схвально кивнув головою – на більше не було сил.

– Давайте разом – вдих. Один, два, три, чотири. Видих. Чотири, три, два, один. Ще раз. Вдих. Видих.

Ми повторили цю мантру кілька разів, і коли моє дихання остаточно вирівнялося, вона заговорила до мене спокійно й зібрано:

– Ви в ліфті. У вас була панічна атака. Ви в безпеці. Через блекаут стався стрибок електроенергії. Перейшли на генератор, але ліфт на іншій лінії. Диспетчер сповістив, що нас скоро витягнуть. Вам краще? Хочете пити?

Я кивнув і приклався до запропонованої пляшки мінеральної води.

Я втратив лік часу, тому не знаю, скільки ми сиділи на підлозі. Я спирався спиною на стіну, а Попелюшка, стоячи на колінах, трохи схилилася наді мною.

– Дякую. Зі мною таке вперше. Навіть не уявляю, чому так різко накрило.

– Таке буває. Ми зараз усі в постійному стресі, от і організм не витримує. У мене колись був подібний стан, тож я вас розумію.

Ліфт здригнувся ще раз, і з динаміка почувся жіночий голос:

– Ми працюємо над тим, щоб вас витягнути.

– Чуєте, у них там все під контролем, – перевела увагу на себе дівчина. – Моє ім'я Оля. А ваше?

– Богдан. Богдан Одінцов. Ось уже майже місяць юрист у «Profістайл».

– Яке у вас хобі? Як проводите вільний час?

Слова дівчини викликали нерозуміння й скепсис, та все ж я здогадався, що таким чином Оля намагається мені допомогти, відвертаючи увагу, тож вирішив їй підіграти.

– Я люблю рибалку. Для мене найприємніше – це не результат, не улов, а сам процес. Коли ти спочатку обираєш місце, готуєш снасті, наживку. Потім їдеш спозаранку в якусь глушину чи, навпаки, жваве рибне місце. Розкладаєш підготоване, закидаєш вудку, а далі...

Тіло розслабилося, дихання вирівнялося, думками я поринув у спогади мирного, щасливого життя.

Мій погляд повернувся до співрозмовниці, якій вдалося допомогти й відволікти мене. Повернулося самовладання, тож я навіть спробував піднятися на ноги, а для цього треба було підняти й Ольгу.

Простягнув руки до дівчини, плануючи разом піднятися. Наші погляди зустрілися, долоні несвідомо переплелися – саме в той момент, коли ліфт здригнувся і стулки повільно роз’їхалися.