Читати книгу - "Ходімо зі мною, Анастасия Хэд"

Сутніло. На небі з’являлися перші зірочки, у повітрі приємно віяло прохолодою. У лісі вчулося ухання сови - мій улюблений птах. Я сів на порозі й насолоджувався вечором, Лія примостилася поруч.
— Знаєш, я ж дуже тебе боялася,— почала вона,— але потроху звикаю. Треба ж, як швидко можна звикнути до когось. До речі, дякую тобі. Ти ж мене врятував,— вона мрійливо подивилася на зірки й погладила мене по спині.
— Досі не знаю, що то за тварюка на мене напала. І взагалі останнім часом зі мною стільки незрозумілого відбувається. Так, і мені здається, що ти не зовсім звичайний вовк, але зміни не завжди на гірше,— вона сумно опустила голову.
— Пробач, просто так хочеться додому. Раніше не розуміла, що розмірене життя — це не так уже й погано. Знати, що чекає на тебе завтра, на що ти можеш розраховувати... — трохи згодом вона сіла в позу лотоса, склала руки в замок і продовжила:
— Я завжди мріяла подорожувати. Ну, знаєш, щодня щось нове. Нова країна, місто. Не сидіти на місці й не змарнувати своє життя. Але тепер я в цьому не впевнена. Тепер я ні в чому не впевнена.
Вона встала й пішла на кухню, а я замислився. А я ж зовсім не думав, як вона себе почуває, я тільки дбав про її безпеку, вважаючи, що цього достатньо. Може, варто бути з нею м’якшим? З появою Лії в моєму житті щось змінилося. Мені стало не байдуже. Я звик до неї — і це дико лякало.
— Слухай,— вона винесла на тарілці соковитий шматок м’яса, живіт зрадницьки заурчав, а вона продовжила, поки я за вуха уплітав ароматну яловичину:
— Давай дамо тобі ім’я? Ну не буду ж я тебе постійно голубчиком чи дружочком називати? — я втупився в неї розуміючим поглядом.
— Ось, отож давай домовимось: якщо ім’я подобається — кивай. Домовились? Почнемо. Альфа?
Я сидів, як стіна, хоча це ім’я мені й було близьке за духом, але ж цікаво послухати інші варіанти.
— Ні, значить? Ну як би тебе назвати? У мене ніколи не було собаки…
Я загарчав — нічого мене з кимось там порівнювати.
— Вау, ну гаразд... Отже, собачі клички відпадають, значить Барсик, Шарик і Буля — викреслюю,— мабуть, у мене дуже округлилися очі, бо вона хутко продовжила:
— Так, так,— вона сіла навпроти мене й обхопила мою морду долонями,— і раптом її зіниці розширилися, і я відчув недобре,— які ж у тебе очиська, просто як блюдця,— фух, я вже подумав, упізнала, хоча очі в цій формі в мене жовті.
— Ну, пробач. Просто з фантазією у мене біда, розумієш? Я кличку кішці по інтернету вибирала,— зніяковіла Лія.
— О,— вона раптом оживилася,— Блек, згодиться?
Ну не мучити ж її, гаразд. Я схвально закивав.
— Урааа! — вона застрибала, як дитина, й обняла мене: — Блек... — прошепотіла Лія.