Читати книгу - "Сповідь крізь епохи, Кала Тор"

Так минули мої роки навчання, і з кожним поверненням до маєтку я відчувала, як усе змінюється — будинок, атмосфера, навіть люди навколо. Сер Гранольд, чи то під тягарем провини, чи то під впливом нової пристрасті, як подейкували слуги, дедалі рідше з’являвся в маєтку під час моїх приїздів. А я дорослішала, і разом зі мною змінювалося все: мої думки, мої почуття, навіть відображення у дзеркалі.
Колись я була дівчинкою, що з дитячою безпосередністю дивилася на світ широко розкритими очима. Але тепер, вдивляючись у дзеркальну гладь, я майже не впізнавала себе. Моє відображення вже не належало безтурботній дитині, а належало юній дівчині — сповненій таємничої чарівності, що притягувала погляди, мов магніт.
Моя фігура стала тим, що змушувало подруг із захопленням і легкою заздрістю шепотіти між собою. Я могла дозволити собі ласощі в будь-який час, і жоден шматочок не залишав відбитку на моєму стані. Тонка талія, що мов ніжний стебель лілеї, закликала до доторків. Стегна округлилися, додаючи поставі плавності, а груди — високі, гордовито підняті природою, надавали мені вигляду богині, що зійшла з мармурового постаменту.
Шия — довга, лебедина, наче створена для перлів і оксамитових стрічок. А волосся… Колись воно було білим, як зимовий ранок, а тепер набуло теплого, медово-золотавого відтінку стиглої пшениці, відливаючи у променях сонця, немов коштовний шовк. Воно спадало хвилями, огортаючи обличчя, що більше не було віддзеркаленням моєї бабусі, як гадали всі в дитинстві. Я стала схожою на маму. Риси загострилися, вилиці стали виразнішими, губи — спокусливо повними, а в очах з’явилося щось невловиме, щось, що заворожувало.
— Гляньте лише на неї, — жартував брат, хитро примружуючи очі. — Здається, мама випросила тобі цю вроду там, на небесах, обмінявши її на свою.
В рік закінчення школи маєток зустрів мене знайомими обіймами — величний, статечний, він стояв непорушно, як і завжди, та все ж мені здавалося, що і його стіни відчувають зміни, що відбулися зі мною. Я більше не була безтурботною дівчинкою, яка з подивом дивилася на світ. Тепер у моїх очах жила таємниця, у серці — мрії, а уяву заполонили роздуми про перший вихід у світ, блиск венеційських дзеркал, шепіт кавалерів за спиною та погляди, що затримуватимуться на мені довше, ніж дозволяє пристойність.
Я мріяла про шанувальників, про те, як кожен бал стане новою історією, а кожна зустріч — можливістю відчути себе чарівною, бажаною, особливою. Ми з подругами ще у школі дали одна одній обіцянку: відвідати кожна маєток іншої, зануритися у світ, який стане нашим дорослим життям. І тепер я чекала на цей момент із трепетом. Весь світ належав мені, і попереду лежало безмежне море можливостей.
Перші тижні вдома минули у вихорі підготовки. Мої покої стали справжнім салоном моди: швачки викроювали розкішні сукні, мереживниці плели тендітні візерунки для комірців, чоботарі знімали мірки для найвишуканіших черевичків, а майстрині працювали над елегантними ридикюлями та віялами, що мали стати моїми незмінними супутниками на балах.
Я написала листа серу Гранольду та управителю фінансів з проханням виділити кошти на всі ці приготування, і обоє відповіли згодою. Опікун навіть додав, що особисто приїде, аби влаштувати невелике свято на честь мого блискучого закінчення школи.
Я одразу занурилася у приготування з усією пристрастю, яка завжди вирізняла мене. Моє вміння організовувати, передбачати кожну деталь і тонко керувати людьми було помічене всіма. Хтось захоплено називав мене майстерним дипломатом, хтось — хитрою маніпуляторкою, але я лише усміхалася, знаючи, що обидва твердження містять долю правди.
За день до свята сер Гранольд прибув до маєтку, але не сам. З ним була дама, котра, без сумніву, займала особливе місце у його житті. Він запросив мене на спільну вечерю, але в мене були значно важливіші справи — остаточне узгодження деталей мого вбрання для балу. Він, здавалося, не образився, адже розумів, що завтра я мала бути ідеальною. Це було важливо не лише для мене, а й для нього, адже я вперше мала бути представлена перед людьми, чия думка могла вплинути на його справи.
Проте ми так і не побачилися. Вранці його дама забажала змінити щось у своєму туалеті, і сер Гранольд особисто поїхав супроводжувати її, залишивши мене саму готуватися до вечора, який мав змінити все.
Алекс прибув у день свята — впевнений у собі, граційний, із тією ж усмішкою, що завжди зводила з розуму дівчат. Він одразу взяв на себе роль господаря — ненав’язливо, але твердо, непомітно спрямовуючи все за власним задумом.

Брат зайшов до мене в ту мить, коли я стояла перед дзеркалом, поправляючи пасмо, що неслухняно вибилося з укладки.
— Ти неймовірна в цій синій сукні, — промовив він, дивлячись на мене з легкою посмішкою, в якій відчувалося щось більше, ніж просто братня гордість.
Я зустріла його погляд у дзеркалі, провела рукою по шовковій тканині, що обіймала мою фігуру, підкреслюючи кожен вигин.
— Дякую, мій хороший. Для мене твоя думка дуже важлива.
Я ледь помітно посміхнулася і, піднявши брову, додала з грайливою ноткою:
— Ти теж нівроку. Всі панянки на святі мріятимуть лише про тебе.
Він усміхнувся ще ширше, у його очах спалахнули лукаві іскорки.
— А всі чоловіки, особливо, холості, будуть вимагати твоєї уваги. Ну що, сестричко? Виходимо зводити їх з розуму?
Я подала йому руку, відчуваючи, як у серці піднімається хвилювання. Ця ніч мала стати особливою. Це був мій перший справжній бал — перший крок у світ, який чекав на мене з розкритими обіймами.
Зала сяяла світлом сотень свічок, віддзеркалених у кришталевих келихах та дорогоцінному камінні на дамських сукнях. Повітря було сповнене тонкого аромату жасмину й мигдалю, змішаного з ледве вловимими нотками парфумів гостей. Ми зустрічали знайомих і зовсім чужих людей, і щоразу, коли хтось впізнавав мене, його погляд розширювався від подиву. Алекс нахилився ближче, майже торкаючись губами моєї скроні.
— Це вже виходить за всі рамки етикету, — прошепотів він. — Сер Гранольд мав бути тут від самого початку.
Я ледь помітно підняла підборіддя й беззвучно промовила у відповідь:
— Мені байдуже.
Алекс ще щось хотів додати, але раптом його обличчя осяяла усмішка.
— Мегді, дивись, хто до нас завітав! Крихітка Лейн!
Я ледь не захлинулася хвилею ніжності. Хотілося, як у дитинстві, кинутися в її обійми, але натомість я зберегла витончену стриманість, дозволивши собі лише тепло стиснути її руки. Проте варто було нам відійти в сад, як усе удаване зникло. Ми стрибали, сміялися, обіймалися, впиваючись короткими хвилинами щастя, що їх дарувала доля.