Читати книгу - "Народження Сталевого Щура"

Звісно, ще треба якось спуститися з п’ятого поверху. Ет, щось вигадаю. Або, можливо, знайду інший шлях на задній двір. У мене ще достатньо часу, щоб спланувати втечу, — аж шість днів. Мої ноги задубіли, я позіхав і трусився від холоду. На сьогодні досить. Мої жорсткі нари зараз здавалися такими зручними.

Обережно й тихо я скрадався назад. Із полегшенням зачинив за собою люк, перевірив, чи він справді замкнений, спустився на підлогу та попрямував на свій поверх…

Попереду я почув голоси. Гучні й чіткі. Найкраще розчув свого шановного співкамерника Віллі. Я з жахом узрів важкі чоботи охорони та кинувся бігти назад до сходів. А слова Віллі дзвеніли у моїх вухах, як вирок долі:

— Прокинувся, а його немає! Я сам у камері! Його монстри з’їли чи щось таке! Тоді я закричав. Врятуйте мене, будь ласка! Що б воно не було, але воно проходить крізь зачинені двері! Я наступний!

Розділ 4

Від люті на цього кретина мене кинуло в жар; щоправда, відразу охолодила перспектива, що зараз неодмінно піймають. Я інстинктивно втікав подалі від голосів і людей. Назад до драбини, один проліт, другий.

Будівля спалахнула всіма вогнями, заревла сирена. В’язні прокинулись і почали перегукуватись. За хвилину вони підійдуть до дверей своїх камер, помітять мене, закричать, з’явиться охорона. Втекти неможливо. Я знав це, але однаково біг уперед. До верхнього поверху, до останніх камер. Тепер у коридорі горіло яскраве світло. В’язні у камерах мене побачать, коли проходитиму повз них, і, безперечно, якийсь малолітній злочинець мене здасть. Кінець.

З високо піднятою головою я зробив крок у коридор і зазирнув у першу камеру.

Вона стояла порожня. Як і всі інші камери на цьому поверсі. Ще не все втрачено! Я пробіг повз порожні камери, злетів драбиною, немов скажена мавпа, і намацав відмичкою замок. За мною пролунали голоси, що ставали все гучнішими. То, відвернувшись від мене, піднімалися сходами двоє охоронців. Хтось із них таки мусив повернути голову. І коли вони опиняться на поверсі,звісно, передусім побачать мене.

Замок піддався, я штовхнув люк і прослизнув на дах. У щілину люка, що зачинявся за мною, я розгледів двох огрядних охоронців, які саме звернулися у мій бік.

Чи зауважили вони, що люк зачинявся? Моє серце калатало в такт ударам навіженого по барабану, я задихався, щосекунди очікуючи почути ревіння сирени.

Нічого. Я досі вільний.

Хоч яка моя свобода! Мене охопив відчай. Я справді вільний, вільний залізти на дах, вільний тремтіти та пітніти там, вільний крутитися як муха в окропі, поки мене не знайдуть.

Якоїсь миті прокинувся жаль до себе. Тоді я встав і ляснув себе, немов паршивого пса, відчуваючи, як наростає лють.

— Ти, визначний злочинцю, — прошепотів, щоб переконатися, що почую. — Кримінального життя закортіло? І перше, що ти вчинив, це дав здати себе цьому ідіотові, цьому довбаному Джеку-різнику? Це тобі наука, Джиме. Може, колись скористаєшся нею на практиці. Завжди контролюй власне оточення, свої тили. Продумуй усі можливості. Май на увазі, кретин може прокинутися. Треба було підкупити Віллі чи ще якось гарантувати його міцний сон. Запам’ятай цей урок, озирнися та швидше вибирайся із цього лайна як знаєш.

Особливо перебирати не доводилося. Якщо охоронці відчинять люк і вилізуть нагору, вони одразу знайдуть мене. Чи є тут де сховатися? Можна було якийсь час перебути на вершечку бака для води, але в разі ретельних пошуків неодмінно дивитимуться і там. Спуститися неушкодженим із високих стін нереально, тож такий план давав хоч слабку надію. Спробуємо.

Це було нелегко. Бак виготовлений із суцільного шматка металу, до вершечка не дістанеш. Але я мав це зробити. Позадкував, розбігся, стрибнув, відчув, як пальці зачепилися за край. Дряпався вгору, але рука зісковзнула, і я важко гепнувся на дах. Здавалося, звук падіння чула вся в’язниця. Залишалося тільки сподіватися, що піді мною порожня камера, а не коридор. «Годі сподіватися, треба намагатися, Джиме», — підбадьорив сам себе й додав кілька міцних словечок для підняття бойового духу. Мені треба добутися туди!

Цього разу я відступив аж до парапету, затримав дихання після глибокого вдиху. Пішов! Біжи, швидко, правильна дистанція — стрибай!

Правою рукою зачепився за край. Схопився та видихнув. Потім підняв ліву руку, витягнув її, роздираючи шкіру та набиваючи синці об твердий метал, і нарешті затягнув себе на вершечок бака.

Я лежав на бакові, надсадно сапаючи, і споглядав мертву пташку неподалік мого обличчя, її одне, трохи розплющене, око ніби підморгувало мені. Я вже хотів викинути її геть, коли зачув, як відчинився люк на дах.

— Ану, підштовхни мене! Я застряг!

Із важкого сопіння та рохкання, що розляглися по тому, я зрозумів: це один із тих огрядних охоронців, яких бачив на поверсі внизу. Посилення сопіння та рохкання ознаменувало прибуття його не менш тлустого напарника.

— Не знаю, що тут робити, — скиглив перший прибулий.

— Я знаю, — твердо відповів другий. — Ми виконуємо наказ, це ще нікому не зашкодило.

— Але люк зачинений.

— Як і двері камери, з якої він вибрався. Дивись навколо уважно.

Важкі кроки обійшли дах навколо, потім повернулися.

— Його тут немає. Тут навіть немає, де сховатися. Він не висить, тримаючись за край даху, я перевіряв.

— Є ще одне місце, яке ми не оглядали.

Я відчув, як їхні очі пропікають метал і дивляться на мене. Серце знову шалено закалатало. У відчаї вхопився за іржавий метал, дослухаючись до кроків, які наближалися.

— Він не міг туди залізти. Надто високо. Мені не вдається і дотягнутися до верхнього краю.

— Ти й до власних шнурків не дотягнешся. Іди, підсадиш мене. Якщо я вилізу на тебе, то зможу схопитися за ребро. Все, що треба, — це кинути один погляд. Лиш один-єдиний.

Він навіть не здогадувався, наскільки має рацію. Лиш один погляд. Я не міг зарадити невідворотному. Млявість поразки затопила мене. Я лежав там, слухаючи їхні прокльони та пирхання. Шкряботіння поближчало, і десь за фут від мене з’явилася велетенська рука, що трималася за край даху. Очевидно, спрацювали інстинкти, бо, присягаюсь, у мене не було жодного свідомого задуму. Моя рука згребла мертву пташку й поклала її на край, біля пальців, що за мить ухопили її.

Наслідки цього вчинку перевершили всі очікування. Пташка зникла, як і рука, це супроводжувалося вигуками, шкряботінням і двома гучними глухими ударами.

— Що ж ти робиш?

— Я схопив цю гидоту.