Читати книгу - "Серенада Ваяланда 2, Fill"

Клід сидів за тим самим столом, де вони зустрічались уже не раз. Його руки були складені на колінах, а погляд — той самий: хитрий, насмішкуватий, але водночас холодний, як лезо кинджала.

Астель стояв злегка осторонь, тримаючи позу з притаманною йому гордістю. Його лице не видавало жодних емоцій, та плечі були трохи напружені.

Амілія сіла навпроти Кліда, не приховуючи роздратування.

— Ну? — коротко почала вона. — Королева дала тобі ще один шанс щось сказати. Цінуй.

Клід усміхнувся. Він повільно підняв погляд, ковзнув ним по Амілії, потім по Астелю, і повернувся до першої.

— Слова… вони такі крихкі. Їх легко втратити, але важко забути. — тихо мовив він. — Іноді краще мовчати, ніж потім відповідати за кожне, що зірвалося з язика.

— Це все, що ти скажеш? — з іронією в голосі запитала Амілія.

— Ви шукаєте відповіді у тому, хто вже дав вам їх. Ви просто не чуєте, бо хочете чути інше. — він відкинувся на спинку стільця. — Я вже розповів вам про ванасу. І про корабель. Від вас її втратили — не від мене.

Астель нарешті заговорив:

— Якщо ти так вільно роздаєш підказки, чому не скажеш прямо?

Клід усміхнувся ще ширше, тепер уже з відтінком зверхності.

— Бо прямо — це не мій стиль. А ти ж мав би знати, Астелю, ти ж син свого батька. У нього був той самий погляд, коли ми разом стояли над тілом дракона.

Астель стискав щелепи, але не відповів. Амілія це помітила.

— Тобто ти нічого нового не скажеш? — перепитала вона вже без емоцій.

— Все нове вже сказане. — він підняв брови. — Просто не в тій формі, в якій ви хочете.

Амілія встала. Астель мовчки рушив слідом.

— Дурень, — прошепотіла вона собі під ніс, коли вже виходили.

— Ні. — спокійно мовив Астель. — Це небезпечна людина. І він щось знає. Але витягнути з нього — неможливо, поки він сам не захоче.

— Тобто ти погоджуєшся зі мною? — здивовано зиркнула вона на нього.

— Я з тобою не сварився, — коротко відповів він.

Двері зачинилися м’яко, та луна кроків Амілії ще відлунювала в повітрі. Клід злегка повернув голову, не дивлячись на Астеля.

— Не думав, що ти погодишся на цю розмову, — тихо мовив він.

Астель стояв, як і раніше, рівно, руки за спиною, погляд холодний.

— Не думай, що я прийшов сюди з інтересу до твоїх загадок. Ти став проблемою. Я це відчуваю. І якщо ти хоч щось зробиш не так — я перший, хто тебе зупинить.

Клід ледь помітно усміхнувся, але не зухвало — скоріше, сумно.

— О, Астелю, ти такий самий, як твій батько. Прямолінійний. Гострий. Але… — він підвів на нього погляд. — Все ще не бачиш всієї шахівниці.

— І ти, звісно, бачиш? — буркнув той.

— Я бачу достатньо, щоб знати: захід — не випадковість. Це не просто "провалена перевірка ванаси". Це був пробний постріл. І він влучив. — Клід нахилився трохи вперед, голос став нижчим. — І якби не твоя гордість, може, ти б уже почав збирати свою армію.

Астель промовчав. Він дивився на Кліда, здавалося, хоче щось сказати, але стримався. Потім мовив:

— Ти гравець. Але не думай, що це робить тебе незамінним.

— Я не незамінний. — спокійно відповів Клід. — Але я потрібен. І ти це знаєш.

Кілька секунд у кімнаті панувала тиша.

— Якщо в тебе ще є щось, що допоможе королівству — скажи. — нарешті мовив Астель. — Якщо ні — не плутайся під ногами.

— Я скажу. Але тільки тоді, коли все буде готове, — кивнув Клід. — Поки що... тримай північ напоготові.

Астель кивнув і без жодного слова вийшов.

Клід лишився сам. Його погляд потьмянів, як і світло в кімнаті.

— Північ, південь, захід... Усе, як колись, — прошепотів він. — Все повертається.