Читати книгу - "Ловець снів"

Його оточуватимуть друзі, а це все одно що повернутися додому. На тиждень поляризаційний екран трохи підніметься. Вони згадуватимуть минулі часи, сміятимуться над неперевершеними непристойностями Бобра, а якщо хтось із них іще й підстрелить оленя, це стане додатковою приємністю. Разом їм, як і раніше, добре. Разом вони, як і раніше, здатні перемогти час.

Десь далеко, тлом, звучить нескінченне мимрення Баррі Ньюмена. Свинячі відбивні, картопляне пюре, кукурудза, з якої аж скрапує масло, шоколадний торт, чаша пепсі-коли, у якій плавають чотири ложки морозива «Бен енд Джерріс Чанкі Манкі», варені яйця, смажені яйця, яйця-пашот…

Генрі киває в потрібних місцях і вислуховує, не чуючи. Стара навичка психіатрів. Господь свідок, у Генрі та його старих друзів і своїх проблем більш ніж досить. Бобру страшенно не щастить у сімейному житті, Піт багато п’є (забагато, як на Генрі), Джонсі і Карла за два кроки від розлучення, а сам Генрі зараз бореться з депресією, яка здається йому настільки ж спокусливою, наскільки неприємною. Отже, так, у них свої проблеми. Але разом вони, як добрі друзі, можуть і далі смалити і завтра ввечері будуть разом. Цього року аж вісім днів. Це чудово.

— Я знаю, що не повинен був, але сьогодні з самого ранку відчув непереборний потяг. Можливо, це через низький цукор у крові? Гадаю, річ у цьому. Коротше, я доїв бісквітний торт, який стояв у холодильнику. Потім сів у машину й поїхав до «Данкін Донатс», де з’їв дюжину порцій яблучного десерту і чотири…

Генрі, все ще думаючи про щорічну поїздку на полювання, яка розпочнеться вже завтра, сам не усвідомлює, що говорить, поки слова не вилітають із нього.

— Може, це просто непереборний потяг до їжі, Баррі, а можливо, це якось пов’язане з вашими думками про те, що ви вбили свою матір. Як гадаєте, таке може бути?

Бурмотіння Баррі припиняється. Генрі піднімає погляд і бачить, що Баррі вирячився на нього, так що в складках жиру навіть стало видно його очі. І хоча Генрі знає, що потрібно зупинитися — він не повинен робити подібні речі, бо це не має нічого спільного з терапією, — він не хоче зупинятися. Можливо, частково причиною є думки про друзів, але головне — це ошелешений вираз на обличчі Баррі та блідість його щік. Що в Баррі найбільше дратує Генрі, то це його вічне самовдоволення. Внутрішня переконаність у тому, що немає необхідності щось змінювати у своїй самогубній поведінці і тим паче шукати її коріння.

— Ви ж гадаєте , що це ви вбили її, чи не так? — питає Генрі ніби мимохідь, майже безтурботно.

— Я… я ніколи… як ви сміє…

— Вона кликала й кликала вас, розповідала про болі в грудях… Але, звичайно, вона говорила про це занадто часто, так? Щотижня. Часом здавалося, що кожного дня. Кричала вам униз: «Баррі, зателефонуй лікарю Вітерсу». «Баррі, виклич “швидку”». «Баррі, набери 911».

Вони ніколи не обговорювали батьків Баррі. У своїй м’якій, тлустій і невблаганній манері він усі подібні розмови зводив нанівець. Він починав говорити про них (у всякому разі, такий вигляд це мало), а потім раз — і він уже знову говорить про смажене ягня, або смажену курку, або смажену качку під апельсиновим соусом. Усе те саме. Оскільки Генрі нічого не знає про батьків Баррі, він не знає і того, як помирала мати Баррі, коли трьохсотфунтовою[10] горою плоті випала з ліжка та обмочила килим, не припиняючи волати. Він не може цього знати, тому що йому про це не розповідали, а проте знає. І Баррі тоді був не таким гладким. Лише сто дев’яносто фунтів[11].

Це така лінія. Так її бачить Генрі. Він не бачив її вже майже років п’ять (хіба що в снах), думав, що цьому покладено край, але ось вона знову з’явилася.

— Ви сиділи перед телевізором, слухаючи, як вона волає, — говорить він. — Ви дивилися шоу Рікі Лейк[12] і їли — що? Чізкейк «Сара Лі»? Відерце морозива? Не знаю. Але ви не звертали уваги на її крики.

— Припиніть це!

— Нехай собі кричить. Та й що тут такого? Вона все своє життя, як у тій старій казочці, кричала: «Вовк, вовк!» Ви не дурна людина і знаєте, що це правда. Такі речі трапляються, гадаю, ви це теж знаєте. Ви зробили себе персонажем власної маленької п’єси Теннессі Вільямса лише тому, що любите поїсти. Тільки знаєте що, Баррі? Це вас уб’є по-справжньому . Ви потайки не вірите в це, але це правда. Ваше серце вже б’ється, як похована живцем людина, яка стукає кулаками у віко труни. Що буде, коли ви наберете ще фунтів вісімдесят чи сто[13]?

— Заткніться…

— Коли ви випадково впадете, Баррі, це буде все одно що руйнування Вавилонської вежі. Люди, які побачать ваше падіння, потім будуть роками його обговорювати. Та з полиць посуд посиплеться…

— Припиніть це! — Баррі тепер сидить. Цього разу йому не знадобилася допомога Генрі, і він мертвотно блідий, лише на щоках горять дві троянди.

— …з чашок вихлюпнеться кава, і ви обмочитесь, як вона обмочилася…

— ПРИПИНІТЬ! — нестямно верещить Баррі Ньюмен. — ПРИПИНІТЬ ЦЕ, ВИ ЧУДОВИСЬКО!

Але Генрі не може. Генрі не може. Він бачить лінію, а коли її бачиш, не можеш її не помічати.

— …Якщо ви не припините жити в цьому отруйному сні. Розумієте, Баррі…

Але Баррі не хоче розуміти, абсолютно не хоче розуміти. Він вибігає з кімнати, трясучи неосяжними сідницями, і зникає за дверима.

Спочатку Генрі сидіть на своєму місці, не рухаючись і прислухаючись до затихання гуркоту стада бізонів, яке складається з однієї людини на ім’я Баррі Ньюмен. У приймальні нікого, секретаря в нього немає, і після Баррі робочий тиждень завершується. От і чудово. Тиждень видався ще той. Він підходить до кушетки й лягає.

— Лікарю, — вимовляє він уголос, — я щойно наламав дров.

— Як, Генрі?

— Я сказав пацієнтові правду.

— Хіба правда не робить нас вільними, Генрі?

— Ні, — відповідає він сам собі, дивлячись у стелю. — Ані краплі.

— Заплющте очі, Генрі.

— Гаразд, лікарю.

Він