Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Суча дочка 📚 - Українською

Читати книгу - "Суча дочка"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Суча дочка" автора Валентина Миколаївна Мастерова. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 70
Перейти на сторінку:
спинці стільця. Озирнулася на двері — батько й мати мовчки стояли посеред хати.

— Мамо, я їсти хочу, — озвалася Оленка першою.

Мати вхопила рогача і кинулася до печі, потім опустила:

— Воно ж усе на столі. Ми з батьком недавно вечеряли. Вичахло, мабуть, — розвела руками і схлипнула вголос. — Що ж це воно таке на наші бідні голівоньки?

Оленка смикнулася, було, до столу і спинилася. Потім таки підійшла, опустилася на стілець, взяла відрізаний хліб, надломила.

— Ви, мамо, не плачте, — промовила тихо. — Якщо скажете — я зараз піду.

Рука з кусником затремтіла, і вона поклала його на стіл. Та мати нічого не відповіла, тільки обхопила руками голову і мовчки захиталася посеред хати.

— Ти чого? — Микола з силою смикнув дружину за рукав. — У нас хтось помер? — крикнув у скривлене плакати обличчя. — Хтось на лавці лежить?

— Лежить, хіба не бачиш? — Наталка вказала на двері, де спала дитина.

— Дурепа! Сядь краще! — Микола штовхнув її на диван. — То ж — дитя. Унук твій, чи, — глянув на дочку, — унучка?

— Хлопчик, тату, Іван, — подивилася батькові в очі, — Іван Миколайович, — і дві крупні сльози покотилися по дівочому обличчю.

— Ти чула?! — гримнув Микола на дружину. — Іван! — І високо підняв руку, наче вимірював висоту почутого імені.

— Чого ти розверещався? — Наталка потроху отямлювалася. — Краще спитай у неї, — кивнула на дочку, — сватів ждати у цій хаті й… батька дитяти?

Оленка мовчала, тільки низько опустила голову.

— А йди ти під дурного хату зі своїми сватами, — замість неї відповів батько, — дай дитині спокійно поїсти.

Уночі хлопчик плакав. Оленка по черзі перебирала пляшечки, що приготувала ще у місті. Взяла одну, збовтала, наділа соску. Почула, як мати підвелася з ліжка й мовчки зайшла до кімнати.

— Чого ти цицьку не даєш? — запитала неголосно.

Оленка обернулася до матері й побачила наплакані очі.

— Чого з пляшечки, а не годуєш груддю? — допитувалася та.

Донька на ці материні слова зніяковіла.

— Молока немає чи чого? — не вгавала Наталка.

— Немає, — відповіла, не підводячи погляду.

— А-а, — протягла мати. — А я думала — не хочеш, бо тепер узяли моду.

— Ви, мамо, йдіть, — попросила її донька. — Ідіть, лягайте.

— Аби ж лягти та вже й не встать, — важко зітхнула Наталка. — А мені ж завтра між люди.

Із самого ранку Микола заходився щось тесати за хатою. Вимучена безсонною ніччю дружина ішла до корови з дійницею.

— Що це ти робиш? — запитала, озирнувшись на сусідський двір.

— Колиску Івану, — відповів чоловік, не відриваючись від роботи.

— Яка тепер колиска? Тепер люльки та коляски всякі, а він колиску теше, — сердилася і на чоловіка, й на себе, і навіть на корову, що стояла, повільно жувала жуйку і довірливо з хліва дивилася на господиню.

— То нехай чужі у колясках сплять, а наш буде у колисці, — Микола провів рукою по гладенькій поверхні деревини й посміхнувся.

— Дурний ти, чоловіче. Плакати треба, а він радіє, — зітхнула так, мовби й справді збиралася заплакати, але не заплакала, тільки журливо похитала головою.

Батько першим пішов на роботу, а мати все товклася по господарству і нічого не встигала.

— Як же це ти зуміла? — запитала у доньки, коли залишилися в хаті самі.

— Що? — Оленка теж цілий ранок намагалася щось робити.

— Скрить од усіх. Я б вік не подумала. Зовсім нічого ж не було видно.

Донька здвигнула плечима:

— Перев’язувала живіт хусткою. Нащо воно вам, мамо?

— Та чудно якось. Ходила, ходила у дівках, а тут нате вам. Признайся ж хоч, хто батько?

Оленка густо почервоніла, дивилася на матір і мовчала.

— Наш чи чужий? — допитувалася Наталка. — Чого ти мовчиш? Чого не кажеш, хто над нами так насміявся? — кричала уже крізь сльози.

— Лаєтеся чи що? — двері відчинилися, і в хату зайшла Дуня.

Наталка розгубилася:

— Нащо воно тобі? Ходімо вже на роботу.

— Та я, кахи, — Дуня зацікавлено провела очима по хаті, — це ось хлібинка і коржики як положено, — підійшла до столу і виклала з хустки хлібину, печиво і жменю цукерок. — Уляна Савчукова казала мені вранці, що у вас дитятко, а з порожніми руками наче недобре.

Оленка з матір’ю тільки мовчки перезирнулися.

— Казала, своїми очима бачила вчора, — продовжувала Дуня, — то я думаю, дай зайду, мо’, й бреше. Кажу їй — де б воно узялося, а вона хреститься, божиться.

Наталка побачила, як несподівано обличчя у доньки поблідло й вона заступила собою двері до кімнати, де лежала дитина. Стояла, схрестивши руки на грудях, важко дихала, а в очах горіла не бачена досі лють.

— Ідіть, тітко, — сказала так тихо, що й мати ледве почула. — Ідіть, — промовила голосніше і ступила крок до сусідки, немов збиралася її вдарити.

Та злякано позадкувала до дверей:

— А я хіба що — люди кажуть. Чого ти на мене набичилася? — У цей час у кімнаті запручалася дитина. — О, бач, — посміхнулася радісно Дуня, — хе, а вона на людей кидається, — відступила до дверей.

— Моя Люба не принесла у подолі, то ніхто й не каже.

— Не принесла, бо… — зірвалося в Оленки, та вона несподівано замовкла, хоча їй хотілося вбігти до кімнати, узяти немовля на руки й крикнути тітці: «Бо вона викинула його, мов щеня. Заберіть — це ваше!» Але не крикнула, тільки ще більше зблідла і мовчки пішла до дитини. Сіла на ліжко, довго дивилася на хлопчика, який заходився плачем, і нічого не робила, навіть не взяла на руки. З ненавистю думала про Любу, про її матір і з жахом — про те, що мусить ростити їхню дитину. Чому? Чи не краще припинити все зараз?

— Ну, чого ти кричиш? — нахилилася до маленького личка, підсунула руку під голівку. — Хіба я винна, що твоя мати — сучка? — промовила і злякано озирнулася на двері.

Наталка повернулася з роботи першою. До Оленки не обізвалася, а мовчки почала поратися. Донька бачила, як вона боляче переживає ганьбу, що увійшла у їхній дім разом із дитиною. Їй і самій боляче, але не від сорому перед людьми, а від образи, що мусять вона і її рідні переносити той сором. Мовчала винувато, не обізвалася й до батька, коли, трохи заточуючись, той зайшов до хати.

— Де це ти набрався? — Наталка навіть зраділа, що буде на кому зігнати злість.

— Із хлопцями унука замочили, Івана, — посміхнувся широко, — щоб ріс здоровий.

— Чи у тебе всі вдома? Тут плакати треба, а він — замо-о-чили, — перекривила чоловіка.

— Що ти все — плакати та плакати? Як тобі хочеться, то реви, а я

1 ... 6 7 8 ... 70
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Суча дочка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Суча дочка"