Читати книгу - "Схід"

Трохи далі на майданчику між багатоповерхівками стояла невеличка дерев’яна церква. Біля фіртки сидів злиденний молодий чоловік. Але він не жебрав, як то звичайно під церквою, а просто пускав слину і дивився кудись у далечінь. У храмі був музей декабристів. Це сюди після невдалого перевороту заслали князя Сергія Волконського і ще кільканадцять інших. З часом сам князь зрікся своєї касти і омужичився. Ходив у каптані, баранячій шапці і їздив на возі. Мабуть, аж там він мусив вивчити російську мову, а спочатку допомагав собі у розмовах з мужиками французькою. До декабристів ніхто не додумався вбити імператора і в такий спосіб звільнити народ та повернути йому відібрані чесноти. Смерть царя мала бути чимось сакральним, може, хрещенням. Народ мав змити царською кров’ю свої бидлячість і неволю. Добре, царів убивали і до цього, але лише тому, щоб скоротити очікування наступникам. Однак тоді не вдалося, і Волконський, який дивом уникнув шибениці, мав тут свій музей. Проте народ, так само, як за його часів, сидів у кайданах. Десятиліттями вчитувався у назви, встановлені у степу, в пустелі і в тундрі. Тепер китайці відбирали у нього роботу і повітря. Натомість давали дешеве строкате вбрання з написами і годинники на батарейці, зроблені із золотого пластику, по сорок рублів за штуку.

Мій тато запам’ятав, як у сорок шостому або сьомому на дорозі за селом приземлився літак. ПО-2, званий кукурудзником. Не відомо, чи на ньому була червона зірка, чи біло-червона шахівниця. Тривала облава на партизанів. Але тато не знав, на яких саме. Лише пам’ятав, що ті приходили вночі, стукали у вікна, треба було їх впускати, годувати і давати нічліг. Йому тоді було десять років. Сад довкола дому щойно посадили, тож партизани мусили підходити відкритим полем. Може, з боку холерного цвинтаря? Чи радше зі сходу, від розкиданих осель колонії, бо там, за ними, вже був ліс. Мав би гавкати пес, якщо був на обійсті. Коли ж ні, то в цілковитій тиші тих неелектрифікованих часів нічний стукіт у вікно викликав гарячковий трепет. Жили, як тварини, прислухаючись у пітьмі. Рік за роком із напруженим до краю слухом. Кожної ночі. Очікуючи кроків і голосів. Ціпеніючи від того, що хтось підходить. Німці, росіяни, жиди, яких переслідували, патріотичні партизани, партизани-інтернаціоналісти, бандити, контрабандисти. Поруч був Буг і радянсько-гітлерівський кордон. Німці стояли у старих садах і дивилися в біноклі на протилежний берег. Там, на піщаній голій рівнині, починалася батьківщина всесвітнього пролетаріату. Люди вважали, що німці охайні і ґречні. Вони платили за яйця і за курей. Найближче гетто було за двадцять кілометрів на захід. Треблінка — понад тридцять, дещо північніше. У селі нічого не знали про ці провісники нових часів. Доглянуті німці походжали попри дерев’яні хати під стріхами і підглядали за дівчатами, котрі йшли за стодолу. Кури порпали гній. У неділю в костелі, який ще недавно був уніатською церквою, дзвонив дзвін. Усе було по-старому. А для когось це могло бути ґатунком сафарі. Для багатьох — виправою до кінця цивілізації. Рівнина за рікою була подібною на степ. На сході, в керунку Дрогічина, де височів інший берег, червоні виливали з бетону великі бункери. Вночі контрабандисти спускали на воду човни. Або влітку, коли вода спадала, переходили вбрід, грузнучи і перепливаючи один за одним піщанисті розтоки. Ходили і туди, і звідти, зшиваючи ниткою контрабанди фашизм з комунізмом.

Решта сиділа вночі вдома і прислухалася до кроків на подвір’ї. Приходили цивілізовані, приходили дикі, приходили праві і ліві, інтернаціоналісти і патріоти, але від кожного стукоту в шибу, від кожного гупання в двері повертався гарячковий трепет і завмирав подих. Навіть коли стукали загнані до втрати сил євреї з гетто у Соколові.

Це була країна духів. Моя бабця їх бачила і розповідала про них. У шістдесятих роках, у сімдесятих. Відколи себе пам’ятаю. У ті краї їздили етнографи, щоб слухати останні оповіді про невидиме, яке час до часу стає явним. Невеликі, лагідні узвишшя під кінець вересня вкривалися туманом. Повітря ставало срібним і вологим. Порожньо і тихо. Люди вмирають, і на їхньому місці не з’являється нікого нового. Будинки порохнявіють. Від деяких, які запам’ятав змалку, не лишилося сліду. Ті, що, як духи, з’являлися ночами, заходили власне сюди, на колонію, де обійстя далеко одне від одного. Приходили, як упирі. З іншого світу, оскільки насправді важко було зрозуміти, що їх примушує блукати потемки у холоді і голоді. Вони з’являлися з безодні, брудні, просяклі своєю і чужою кров’ю. Сідали за стіл у кухні. Бабця їм прислуговувала. Ніхто їх ні про що не питав, бо вони були мертвими. Смерділи наглою смертю. Їли, але не набиралися сили. Потім лягали покотом, виставляли вартового, але і так доводилося чувати, бо не вдавалося заснути серед мертвяків. Якщо не знали в лице, то неможливо було здогадатися, чи це ті з правих, чи з лівих, чи, може, «приватні». Але всі, включно з тими приватними, приходили в інтересі моєї бабці і мого діда. Хотіли їх захищати від інших. Навіть німці, приходячи за дня, твердили, що щойно тепер тут почнеться справжнє життя з туалетами, євгенікою і дахами з бляхи.

Війна тривала десять, одинадцять років. Одинадцять років без сну.

А потім була крамниця, до якої приїжджав бежевий «Жук». Я заходив і ставав між жінками. На полицях лежало не багато. Пакунки мали той же колір, що й папір. Сірі, білі, бурі з вицвілими написами. Кисіль, пудинг, цукор, сіль. Сигарети «Старт» — у пачках з оранжевою смужкою. Всередині крамниці світло і суворо. Тепер її вважали би порожньою. Але у ті часи це було природно і очевидно. Мені дванадцять років, і все запаковане у папір. Мабуть, лише макарони — у картонних пачках. У такий спосіб товари були ледь відділені від решти світу. Починався дощ — і все розмокало, достатньо необачного руху, аби все посипалося і змішалося з рештою. Автомобіль приїжджав, і чоловіки, що пили коло магазину пиво, помагали заносити залізні ящики. Від золотистих буханців ставало ще світліше. Вони були круглі і важили понад кілограм. Я повертався селом і відчував запах обійсть: худобина, дим від дров і розігрітий на пательнях жир. Потім поверталося вправо, асфальт закінчувався і починався сірий пісок. При дорозі стояв вітряк з вічно непорушними крилами. Я ніс два