Читати книгу - "Тамдевін. Вовчі історії замку Гербуртів (збірка)"

– Анно, – сказала вона строгим голосом. Я здригнулася, почувши своє iм’я. – Ти поводишся мов та дикунка! Цiлковита дикунка!

Не знайшла, що їй вiдповiсти. Вона похитала головою, махнула рукою в рукавичцi й пробурмотiла:

– Коли прапор в’ється, про голову не йдеться.

Вона не мала потреби в спiврозмовниковi: запитання вона б не почула, вiдповiдi її не цiкавили. Я нiколи не лiзла в кишеню за словом, але зараз, принишкла й розгублена, мовчки подала старiй панi руку. Вона сперлася i, не повертаючи голови, кинула в бiк своєї супутницi:

– Каву подаси в альтанку! У розенталiвському сервiзi. Бiло-синьому. I не забудь нарiзати жоржин до вiтальнi.

Молодиця мовчки заклала руку старенької собi попiд лiкоть, i ми повели її вздовж зарослих кущiв. Вона йшла, оглядаючи будинок поглядом господинi.

Особняк постав перед очима в усiй красi. Обрамлений гiлляччям дерев, виглядав зараз немов картинка у книзi – гарний, пошарпаний, щедро оздоблений лiпленими вiночками, квiтами, гiрляндами. На другому поверсi впадав у вiчi кам’яний напис з двох слiв, роз’єднаних вiкном: WILLA, – а через вiкно – ANNA.

Навiть без слiв було зрозумiло, що будиночок цей жiночого роду, але архiтектор чи господар ще й письмово пiдтвердив. Вiд колишньої сліпучої красунi, доля якої виявилася несправедливо тяжкою, неможливо було вiдвести погляд. Ще вище, у нiшi фронтону, добре видно скульптуру, мабуть, якогось святого, а по обидва боки вiд нiшi – рiк зведення будинку: цифри 19 – по один бiк, 11 – по iнший.

Однак найсильнiше враження справляв сильно похилений шпиль на башточцi. Здавалося, кiлька порухiв сильного вiтру – i витончена робота, яку вивершував досконалий металевий вiзерунок, опиниться на землi. Дах колись прикрашали чотири кулi. Якби не одна, що збереглася, важко було б здогадатися, що трималося колись на грубих металевих штирях.

Дiм був настiльки дивний i настiльки не вписувався у своє оточення, що я майже не здивувалася, прочитавши на табличцi бiля входу: «Неврологiчне вiддiлення».

Повернулася за кермо i кiлька хвилин не торкалася ключа запалювання.

…За Старою Сiллю пейзаж на обрiї змiнився. Сонце зникло, навiть не помiтила куди – чи то сiло за довге блакитне пасмо, чи сховалося за далеким лiсом. Щойно було – i вже немає.

Коли промайнув придорожнiй вказiвник «Муроване», з суцільного пасма чiтко виокремилися двi гори, якi за формою нагадували жiночi груди.

Хоч як дивно, пам’ятала це мiсце – ми зупинялися на цьому перевалi, коли на останньому курсi всiєю групою їхали до Марiйки на весiлля у її пограничну далечiнь. Побачивши гiрську панораму, закричали: «Зупинiться, зупинiться!» – та й заклякли на поворотi, забувши про команду «Дiвчата – налiво, хлопцi направо». З’ясувалося, що тримаємо путь за тi гори. I тодi немов сама знайшлася назва «Загруддя», а хлопцi запропонували свiй варiант – «За пазухою».

Тему грудей розвинув Марiйчин дядько – вiн гонорово приїхав за студентами старим роздовбаним автобусом аж до самого Львова, розважав молодняк своїми жартами: «У Старосамбiрському районi є три найгарнiшi села: Велика Передiльниця, Волосянка та Мурованi Ляшки…»

I перший реготав по-школярськи над своїми дотепами.

Зупинилася на узбiччi. Повiтря прозоре i смачне, нiби джерельна вода. Двi однаковi гори синiли в призахiдному туманi. Серпантином униз звивалась дорога, аби далi знову вискочити угору, ще вище, назустрiч мальовничим краєвидам. Чому я так рiдко тiшу себе дрiбними радощами? Вiд них – найбiльша втiха. Зупинитися i вийти з машини – така проста, усiм доступна насолода. Спостерегти змiни в деревах та травi, вiдчути рiзницю мiж денним та вечiрнiм повiтрям. Запам’ятати гру кольорiв та вiдтiнкiв на жовтневих пагорбах. Куди я постiйно жену?

Намагаюся усюди встигнути, а досягаю протилежного – усе проходить повз мене, однаково не встигаю. Що далi – то бiльше не встигаю.

У цi вечiрнi хвилини осiнь вiдверто демонструвала менi свої принади – вона достигла, нiби пiзнє яблуко, а я навiть не помiтила, як вона переходить iз однiєї стадiї в iншу. Пам’ятаю лиш перший дзвiночок, коли вийшла з дому на своєму проспектi Корольова – i побачила пiд деревом кiлька жовтих листочкiв. Лiто, серпень, i думка: незабаром осiнь… Пропустивши всi промiжнi зупинки, немов прокинулась здивована: люди добрi, який розкiшний зрiлий жовтень!

Дерева вздовж дороги починали облiтати з нижнiх гiлок.

Посерединi листя було жовтим, а верхiвка ще залишалася зеленою. Осiнь пiднiмалася вiд землi до неба. Можливо, це загальне правило, якого дотепер не помiчала?… Е нi, у кожного дерева – свiй характер. У довгому волоссi придорожнiх верб вже блимали срiблясто-жовтi нитки, що нагадувало мелiрування тоненькими смужками по зеленому. Старiючi верби художники малювали вже тисячi разiв… А такими, може, лиш я їх побачила.

…У жовтнi сутенiє рано. Останнi кiлометри долала вимушено повiльно, обережно об’їжджаючи ями. Дорога – для вiдчайдухiв-екстремалiв та для тих, хто не має вибору. Смерть ходовiй частинi – як i понад десять рокiв тому, коли ми їхали гамiрною студентською ватагою. Побитий асфальт зiйшов клаптями, часто-густо залишивши баюри, заповненi брудною дощiвкою. «Жабка» гiдно проходила випробування, дедалi бiльше нагадуючи вiйськовий бетеер. Коли повернули на ґрунтiвку, всюдихiдна «Таврiя» вiдчула себе впевненiше i поскакала, мов кiзочка.

Дорога була майже безлюдна. У густих сутiнках вже за Добромилем побачила самотню фiгуру на дорозi. Зауважила її лише завдяки «пiдсвiтцi» на одязi. Провiнцiйна гусяча звичка – ходити в сутiнках посеред дороги. У непохитнiй впевненостi, що водiї тебе бачать здалеку…

Марiйчина хата

Марiйка стояла бiля розчахнутих навстiж ворiт, чекала, запнувшись у вовняну картату хустку.

Серце пiдстрибнуло, закалатало. Я вискочила з машини, не заглушивши мотора. Подруга обiйняла мене, вiдсторонилася, аби роздивитись. Її очi сяяли.

– Чого стоїш на холодi? – дорiкнула їй. – Ти ж сказала – крайня хата за розлогим дубом. Я б не заблукала!

– Хто вас, пiтерських, знає! Ще трохи – i кордон. Пояснюй потiм хлопцям на заставi, як ти опинилася в прикордоннiй зонi.

Я з насолодою втягнула носом вечiрню прохолоду:

– Боже! Яке повiтря! Роби, Марiйко, з цим повiтрям закрутки – i продавай у мегаполiсах. Попит гарантовано!

Марiя засмiялася.

– Заїжджай сюди, – показала рукою. – Сюди давай, за стодолу.

У сiнях дерев’яної хати зi мною чемно привiталися дiвчатка-бiлявки, Оксанка й Наталочка. Вони зашарiлися вiд обiймiв та поцiлункiв, розгубившись, перезирнулися. Не знали, чи можна вже розгортати подарунки, а чи краще без зайвого поспiху вийти з пакунками в сусiдню кiмнату i вже там дати волю цiкавостi. Дiвчата були майже одного зросту, хоча одна вже в третiй клас пiшла, а друга