Читати книгу - "Скорочено Синій птах, Моріс Метерлінк"

Тильтиль. Як? Досить, щоб...

Бабуся Тиль. Та ти ж добре знаєш...

Тильтиль. Ні, не знаю...

Бабуся Тиль до Діда Тиль. Диво мені, що там угорі… Вони не знають ще... Вони не навчилися нічого?..

Дід Тиль. Так само, як і за нас було... Живі люди такі немудрі, як говорять про інших...

Тильтиль. Ви все спите?..

Дід Тиль. Егеж, спимо нівроку, доки не збудить нас думка Живих... Воно добре спати, як віджив своє... Та й прокинутися часом не зле...

Тильтиль. Так ви не насправді мертві?..

Дід Тиль. Що ти кажеш?.. Що він каже?.. Нам не втямки його слова... Чи це нове слово, нова вигадка?..

Тильтиль. Слово "мертвий"?

Дід Тиль. Егеж... Оце саме слово... Що воно значить?..

Тильтиль. Воно значить, що не живеш більше...

Дід Тиль. Та й дурні ж там на землі люди...

Тильтиль, з захватом роздивляючись круг себе. Усе як було, все на своїм місці... Але ще краще стало... Ось дзиґарі з великою стрілкою, що я зламав кінчик...

Дід Тиль. А ось ополоник, що ти увідомив...

Тильтиль. А ось дірочка, що я зробив у дверях тоді, як найшов свердло.

Дід Тиль. Егеж, ти наробив шкоди... А ось сливка, що ти так любив лазити на неї, як мене не було... Вона все родить свої гарні червоні сливки.

Тильтиль. Вони ще кращі стали...

Митиль. А осьдечки старий кос... Він ще й досі співає?..

Кос прокидається і починає співати на цілий голос.

Бабуся Тиль. Бачиш... Аби згадав про його...

Тильтиль, замислившись, що кос зовсім синій. То ж він синій... Це ж він, Синя Пташка, що я мушу принести Феї... А ви й не сказали, що він тут у вас. А який же він синій, синій, як волошка... (Благаючи.) Дідусю, бабусю, чи не подарували б ви його мені?..

Дід Тиль. Може б і подарували... Як тобі здається, стара?

Бабуся Тиль. Авжеж, авжеж... На що він здався тут... Він усе спить... Його ніколи не почуєш...

Тильтиль. Я його посаджу в мою клітку... А де моя клітка? А, правда, я її забув за великим деревом... Біжить до дерева, приносить клітку і замикає туди коса. Ви мені справді його подарували?.. Ото зрадіє Фея. І Світло теж...

Дід Тиль. Але знаєш, я не ручуся за пташку... Боюся, що вона вже не звикне до гучного життя там у вас і повернеться з перший погожим вітром. А там побачите...

Тильтиль і Митиль пригадують своїх, померлих братів та сестричок, і ті виходять з хати. Діти разом граються. Несподівано б'ють дзиґарі, то Тильтиль згадав про час, бо обіцяв Світлу повернутися вчасно. Бабуся квапливо накриває стіл, всі їй допомагають.

Бабуся Тиль. Вже готово. До столу, діти... Коли поспішаєте, так не гаймо часу...

Засвічено лампу і поставлено борщ! Старі й діти посідали вечеряти, з галасом та сміхом штовхаючись та борюкаючись.

Тильтиль, їсть пожадливо. Та й смачний же який... Боженьку мій, який смачний... Я ще хочу, ще...

Він махає своєю дерев'яною ложкою і стука нею по тарілці.

Дід Тиль. Ну годі, годі... Тебе й досі не вимуштровано; ще тарілку розіб'єш...

Тильтиль, підводячись на ослоні. Я ще хочу, ще...

Він хапає миску і тягне до себе, миска перекидається і розливається по столі й на коліна тим, що за столом. Крики й реви опечених.

Бабуся Тиль. Бачиш... Я ж тобі казала...

Дід Тиль, даючи Тильтилеві гучного ляща. На тобі...

Тильтиль зразу збентежений, схопився за щоку, з захватом. Таких ляпанців ти, мені давав, дідусю, як був живий… Люблю я їх, це мені на добре… Дай я поцілую тебе...

Дід Тиль. Добре, добре; ще маю про тебе, коли тобі так любо…

Пів на дев'яту вдарило на дзиґарях.

Тильтиль, скочивши. Пів на дев'яту... Кица ложку. Нам тільки часу...

Бабуся Тиль. Ну ще хвильку... Дома ж не горить... Бачимось так рідко...

Тильтиль. Ні, нам не можна... Світло таке добре... Я йому обіцяв... Ходім, Митилю, ходім...

Дід Тиль. Та й нудні ж ті Живі з своїми справами та клопотом...

Тильтиль, беручи клітку і цілуючи всіх нашвидку по ряду. Прощай, Дідусю... Прощай, бабусю... Прощайте, брати, сестри, Пієро, Робере? Поліно, Мадлен, Рикето і ти, Кікі... Я чую, що нам не можна більше залишатися тут... Не плач, бабусю, ми часто до вас будемо...

Бабуся Тиль. Приходьте щодня...