Читати книгу - "Скорочено Синій птах, Моріс Метерлінк"

Тильтиль. Еге ж, ми приходитимемо якнайчастіше.

Бабуся Тиль. Це ж єдина наша втіха, і таке нам свято, як думка ваша до нас завітає...

Дід Тиль. Нема нам іншої розривки...

Тильтиль. Хутенько... Моя клітка... Моя пташка...

Дід Тиль, подаючи йому клітку. Ось вони... Ти знаєш, я нізащо не ручусь, і коли колір не добрий...

Тильтиль. Прощай, прощай...

Брати і сестри Тилеві. Прощай Тильтилю... Прощай Митилю... Не забувайте про цукерки... Прощавайте... Вертайтесь... Вертайтесь...

Всі машуть хустками, а Тильтиль і Митиль поволі відходять. Але вже при останніх погуках знову помалу затуманює, оголоси завмирають, так що наприкінці сцени все обіймає мряка і тієї хвилі, як завіса спускається, видно тільки Тильтиль і Митиль під великим Дубом.

Тильтиль. Сюди? Митилю... Митиль. Де те Світло?

Тильтиль. Я не знаю... Дивлячись на пташку в клітці. Глянь — пташка вже не синя... вона стала чорна...

Митиль. Дай мені руку, братику... мені страшно й холодію...

Завіса

Дія третя

Четвертий малюнок

ПАЛАЦ НОЧІ

Випередивши дітей, до палацу Ночі приходить Кіт. Він намовляє Ніч не віддавати Синього птаха, який "може жити при ясності дня, ховається тут між синіми птахами снів, що годуються промінням місяця і вмирають, як тільки побачать сонце..." Кіт пропонує налякати дітей і відвернути їхню увагу. З'являються Тильтиль і Митиль у супроводі Хліба, Цукру і Пса. "Світлу заказано переступати поріг" палацу Ночі, Вогонь теж "не міг прийти, бо він родич Світла". Тильтиль просить Ніч віддати йому ключі від дверей, де сховані таємниці. Ніч не хоче давати ключів від своїх таємниць, але Тильтиль нагадує: "Ви не маєте права відмовляти Людині, коли вона їх питає". Ніч змушена підкоритися. Тильтиль отримує ключі і відчиняє по черзі двері, за якими сховані Привиди, Хвороби, Страхи Війни, Таємниці, Пахощі, Ночі, Солов'їний Спів, Мандрівні Вогники, Роса. Нарешті він підходить до найбільших дверей.

Заледве ключ торкнувся дверей, як широкі й високі половинки їх розходяться по середині, усуваючись бічно — зникають вправо і вліво в товщі муру, раптом відслонюючи реальний, нескінченний, невимовний, найнесподіваніший сад Мрії і Нічного Світла, де між зорями й планетами, осяваючи все, чого вони торкаються, раз у раз перелітаючи з самоцвітів на самоцвіти, з одного місячного проміння на другий, чарівні Сині Пташки раз у раз гармонійно літають аж до край неба, і так їх багато, що вони здаються диханням, блакитним повітрям, самою істотою чудового саду.— Тильтиль, засліплений, розгублений, стоячи в світлі саду:

Тильтиль. О… Небо!.. (Обертаючись до тих, що втекли): Ходіть хутенько!.. Вони тут!.. Це вони!.. Це вони, це вони!.. Нарешті ми їх маємо!.. Тисячі Синіх Пташок! Мільйони.. Мільярди!.. Їх буде аж надто!.. Ходи, Митилю!.. Ходи, Тильо!.. Ходіть усі!.. Поможіть мені!.. (Кидаючись між пташок.) Їх можна брати пригорщами!.. Вони не дикі!.. Вони нас не бояться!.. Сюди! Сюди!.. (Митиль й інші прибігають. Вони всі вступають до сліпучого саду, опріч Ночі і Кота.) Ви бачите!.. їх аж занадто!.. Вони йдуть мені до рук!.. Дивіться, вони їдять місячне проміння!.. Митилю, де ти?.. Таких блакитних крил, такого пір'я, що падає, що аж темно за ним!.. Тильо, не кусай їх... Не роби їм кривди!.. Бери їх дуже делікатно!..

Митиль, укрита блакитними пташками. Я вже їх маю сім!.. О, як вони тріпочуть крилами!.. Я їх не вдержу!..

Тильтиль. І я так само!.. Я їх маю занадто!.. Вони випручаються!.. Вони вертаються!.. І Тильо їх має!.. Вони йнас потягнуть!.. Понесуть нас у небо! Ходім, вийдемо звідси!.. Світло на нас чекає!.. Воно буде задоволене!.. Сюди, сюди!..

Вони вибігають з саду, руки повні пташок, що тріпаються, і переходячи усю залу між плесканням блакитних крил, виходять направо, звідки ввійшли, а за ними Хліб і Цукор, що не взяли пташок.— Лишившись самі, Ніч і Кіт ідуть вглиб і дивляться журливо в сад.

Ніч. Вони її не мають?..

Кіт. Ні... Я її бачу он там на тому місячному промені... Вони не могли її досягти, вона трималася надто високо...

Завіса пада. Одразу ж перед упалою завісою входять разом ліворуч Світло, праворуч Тильтиль, Митиль і Пес, укриті птахами, що вони допіру зловили. Але вже пташки здаються неживі і, схиливши голівки і з поламаними крильцями, в їхніх руках тільки непорушні останки.

Світло. Ну, взяли ви її?

Тильтиль. Так, так!.. Скільки хоч!.. їх там тисячі!.. Ось вони!.. І Бачиш їх?.. (Дивлячись на пташок і подаючи їх Світлові, спостерігає, що вони мертві) Диви!.. Вони вже не живі!.. Що з ними сталося?.. А твої, Митилю?.. І пташки Тильо також. (Кидаючи з гнівом трупи пташок.) А, ні, це дуже зле!.. Хто це їх забив?.. Я дуже нещасливий!..

Схопивши голову в руки, увесь тремтить від ридання.

Світло, пригортаючи його, як мати. Не плач, моя дитино... Ти не піймав тієї, що може жити удень... Вона полетіла десь інде... Ми її знайдемо знову...

Пес, дивлячись на мертвих пташок. А чи можна їх їсти?..

Виходять всі наліво.

Завіса

П'ятий малюнок

ЛІС

Ліс.— Ніч.— Світить місяць.— Старі дерева