Читати книгу - "Оголений нерв"

— Як там ваш Стьопа? — поцікавилася Настя. — Служить?

— Добре, дитинко, — усміхнулася сусідка. — Залишилося служити до осені.

— Уже недовго.

— Як сказати… Для календаря півроку мало, а для матері розлука зі своєю дитиною така, що місяць здається роком. А де це Стефанівна? — поцікавилася жінка. — Щось я її сьогодні не бачила. Чи, бува, не захворіла?

— Мама поїхала шукати Ніну, — відповіла Настя і розказала про лист.

— Ризиковано, ой як ризиковано! — похитала жінка головою. — Але така вже в неї вдача: як щось надумала, то її не зупиниш. Що поробиш? Мати є мати. Дай Боже, щоб нічого з нею не трапилося та швидше вернулася! А коли ж повернеться наш герой?

Настя ще трохи погомоніла з тіткою Дунею й пішла до хати.

— Барсику, сходи хоч провітрися. — Вона випустила кота надвір і почала варити бичків з пшеничною крупою. Риба неприємно пахла, але що вдієш, якщо котяра полюбляє лише таку їжу?

Розділ 3

Настя не була на першому весняному мітингу в місті, бо саме тоді, першого березня, їздила у село. Кілька днів до цього, починаючи з восьмої ранку, головними вулицями міста роз’їжджав вухастий «запорожець» зеленого кольору з червоним прапором. Люди звикли до нього, бо в місті був великий осередок комуністів, які мали свій офіс на вулиці Федоренка. Не раз помічали, як туди приїздили члени комуністичної партії на дорогому «мерседесі», ховали його за будівлею офісу, а звідти вже виїжджали на старенькому «запорожці» з гучномовцем. Вони вмикали здавна відомі пісні часів Радянського Союзу. Бабусь розчулювали до слів такі знайомі слова «Вышел в степь донецкую парень молодой» або «Синенький, скромный платочек…». Часто з гучномовця лунало патріотичне «Вставай, страна огромная, вставай на смертный бой», а вже між піснями далекого «совка» лунали заклики приходити на мітинги. Свекруха Насті разом із подругою Семенівною майже ніколи не пропускали такі заходи. Вони святково вбиралися й чимчикували до будівлі виконкому, де на Білий дім зі свого постаменту навпроти поглядав Ілліч. На площі Леніна комуністам завжди вдавалося зібрати невеликий натовп людей, які продовжували жити в Радянському Союзі, та нечисленних роззяв, які випадково йшли повз і зупинилися поплескати язиками.

Утім, першого березня ініційований комуністами мітинг підтримала місцева влада, тому на площу Леніна прийшло близько тисячі людей. Населенню міста хотілося дізнатися правду про те, що відбувається в Криму і які плани у Росії. Свекрусі мітинг сподобався, хоча малоймовірно, що вона там щось зрозуміла. Настя проглянула відео з мітингу в Інтернеті, прослухала чергові байки комуністів та представників місцевої влади. Промовці славили Донбас та «Беркут», не забули хвалебних слів про Росію, висували вимоги провести референдум, спочатку всеукраїнський, потім регіональний, лунали відкриті заклики до федералізації. І все це після того, як наприкінці лютого в Криму з’явилися мовчазні «зелені чоловічки» без розпізнавальних знаків?! Після того, як Верховна Рада Автономної Республіки Крим уже проголосувала за проведення референдуму?! Невже нічого не навчило хоча б те, що в Криму вже теліпаються російські триколори?!

Настя ще раз переглянула запис мітингу, порахувала прапори: по одному український, прапор міста, КПУ, «Союзу росіян Донбасу» — і вісім прапорів Росії. «Невже так можна не любити свою країну? — думала Настя, завмерши перед монітором. — Де поділася гордість українців, які захоплено кричать «Расія!» й розмахують на українській землі прапором іншої держави? А чого варті заклики не визнавати київську владу й звернутися до Путіна!» Вона не розуміла своїх земляків. У тих ніби вселилося щось лихе, зловіще, від чого розум відмовився працювати, аналізувати події та робити висновки. Вона завжди вважала сєвєродончан пасивними та спокійними, їх основним принципом — «моя хата скраю», а тут наче греблю прорвало, тільки вода пішла не у своє русло.

— Що там було? — запитав жінку Валерій, коли та в задумі сиділа за комп’ютером, підперши підборіддя руками.

— Повна маячня, — відповіла вона, — згаяний час і все. Все одно Україна буде єдина, хай би що вони там плели.

— Але ж людей, погодься, було немало.

— Так, — відказала Настя, — але в натовпі багато комунальників. Враховуючи те, що у нас «рулять» комуністи в тісному зв’язку з Партією регіонів, то їм неважко було зігнати на мітинг і робітників комунальних підприємств, й опозиційні партії.

— Який їм сенс збирати людей?

— Парламент почав швидко й плідно працювати, приймати закони, а влада на місцях злякалася, — розмірковувала Настя. — Напевно, ними й досі керує екс-бос — президент, який сховався в Росії. Прихвосні швидко кинулися виконувати вказівки вже неіснуючого президента, зібрали людей, розмахували російськими прапорами й запустили нову казку жахів про Правий сектор і бандерівців. Хочуть не дати реально оцінити ситуацію в країні, тому створюють ілюзію перед жителями міста про те, що сюди приїдуть західняки, щоб захопити владу. Добра нагода зіштовхнути лобами людей, які виконують вказівки, отримані згори.

— Ти так гадаєш? — Валерій сів поруч.

— Можливо, я помиляюсь, — погодилася Настя. — Але це моя особиста думка. І взагалі, нагнітання протистояння почалося ще наприкінці лютого, коли поширилися чутки, що хочуть знести пам’ятник Леніну, й люди стали на його охорону. Вже тоді був запущений штучний механізм протистояння.

— Не сидиться їм спокійно, — зауважив Валерій, хоча Настя так і не зрозуміла, кого він мав на увазі.

Усі наступні дні вухаста автівка комуністів без упину волала на всі вулиці, закликаючи на черговий мітинг, запланований на п’яте березня.

— Треба не пропустити, — сказала свекруха, проводжаючи поглядом з вікна автівку.

— І не забудьте взяти в руки червоні прапорці, — пустила шпильку Настя й додала: — Можна й червоні кульки прихопити.

Свекруха невдоволено зиркнула на невістку.

— Нікому нема діла до долі країни, — мовила вона, дивлячись у вікно, — лише комуністи вболівають за нас.

— А як же Партія регіонів? — не втрималася Настя.

— Її обрав сам народ, отже, довіряють. І як не вірити, коли то наші обранці?

—