Читати книгу - "Лагідний янгол смерті"

Я зітхнув і визирнув у вікно. Сонячний прибій уже докочувався жовтою хвилею до мого кухонного столу. Я позіхнув і протер очі, що злипалися, — бадьорість від гарячої ванни виявилася короткочасною. Тіло вимагало сну.

6

Надвечір, оклигавши, я знову сів за кухонний стіл. Спочатку втамував голод шматком молочної ковбаси, тоді взяв рукопис Гершовича і вже свіжішим поглядом пройшовся по його рядках.

І знову в ніс ударив солодкуватий запах кориці. Я підніс аркуш паперу до обличчя і понюхав його. Потім автоматично понюхав свою руку, якою тримав аркуш, і зрозумів, що моя рука просякла цим запахом значно сильніше, ніж папір.

Бажання подумки докопуватися до причин появи цього запаху в мене не було, тож я знову зосередив усю увагу на рукописних рядках Гершовича.

Перші кілька рядків здалися мені повтором або переспівом тих самих думок, які він висловив олівцем на берегах «Кобзаря», але потім, на сьомій сторінці, його роздуми повернули в інше річище.

«Національне багатство народжується всередині обраної людини, прирікаючи її на блукання і болючі пошуки застосування цього багатства, оскільки обраний може отримати і любов своєї нації, і її повагу, але водночас не отримати розуміння або ж отримати розуміння неправильне, що тільки посилить його внутрішню скорботу, а муки, пов'язані з неможливістю застосування подарованого йому вищою силою багатства, можуть призвести до божевілля і до дивних та трагічних поворотів долі, що здатна завести його в далекі від його Батьківщини (жінки) краї».

Далі були описи маршрутів, якими ходив Україною Григорій Сковорода. Але вже на наступній сторінці Гершович повертався до трагічної долі Шевченка.

Й одразу ж я відмітив схожість роздумів стосовно доносу ротміста Палєєва, який я вже прочитав.

«Місце (біля криниці), яке обрав Т. Г. Шевченко для закопування невідомого предмета, говорить про його виразне бажання або самому повернутися туди, щоб дістати заховане, або щоб хтось міг за його описом це місце легко знайти. Місце те, найімовірніше, досі існує, бо від моря воно відлягає як мінімум на два кілометри. Що ж до самого предмета, який був захований у піску, то це, напевно, рукопис або нотатник — і те, і те добре й довго зберігаються в піску в умовах спекотного клімату. Можливо, в цьому нотатнику він висловив ті свої думки і почуття, які його сучасники сприйняти ще не могли. Тож навряд чи вони були висловлені у віршованій (більш доступній людям того часу) формі».

Коли я прочитав цю сторінку, то згадав недавнє повідомлення про те, як на аукціоні в Нью-Йорку виставлявся рукопис теорії відносності Айнштайна — за неї просили чотири мільйони доларів, а покупець давав тільки три.

«Цікаво, — подумав я, — а скільки запропонували б за невідомий рукопис Шевченка на аукціоні десь у Канаді? Там живуть найбагатші та найсентиментальніші українці, а саме один із таких і міг би зі сльозами розчулення на очах викласти кілька мільйонів нехай канадських, але доларів».

Я посміхнувся грі власної уяви, що намалювала сентиментальну сценку з життя канадської діаспори, і раптом замислився про те, що з радянських часів у свідомості поколінь здійснювалося роздвоєння поняття «скарб». І хоча всі у підлітковому віці читали романи Стивенсона, але водночас читали і твори радянських класиків, у яких хлопчиська-скарбошукачі раптом знаходили у закопаній в землі бляшанці замість золота й діамантів чийсь партбілет і орден часів Вітчизняної війни. І миттю ставали по-піонерському струнко і віддавали салют загиблим за ідею. Ось, певно, звідки ростуть ноги роздумів того ж покійного Гершовича. Ось звідки потяг до пошуків нематеріальних цінностей, символічних скарбів, духовних багатств. А що, коли там, у пісках, лежить до цього часу просто золотий червінець, або й два? А що, коли ховав він їх там, щоб не забрав якийсь п'яний офіцер, доведений життям на околиці імперії до свинства і повної втрати морального обличчя? Що, коли так? І тоді всі ці письмові роздуми Гершовича виявляться звичайнісінькою грою в піжмурки з тією реальністю, в якій він жив. Такої ж грою, як і гра з книжками-матрьошками, яку вигадав чи то він, чи то Львович, чи то Клим.

«Гаразд, — подумав я. — Усе це цікаво, але, як казав мій знайомий алкоголік, сусід по старій квартирі: „Життю можна радіти, але не можна забувати здавати пляшки!“ Тож потихеньку дочитаю я цей рукопис і, можливо, навіть збагачуся духовно, але треба й на молочну ковбасу заробляти...»

Я заховав рукопис назад до течки і ще раз торкнувся носом своєї руки, яка пахнула корицею, а тоді пішов одягатися. Кожна третя ніч була в певному сенсі бойовою — я охороняв склад фінського дитячого харчування, що належав благодійному фонду «Корсар».

7

Прийнявши зміну в охоронця Івана, студента інституту фізкультури, я всівся за старий канцелярський стіл, на якому стояв повний набір нічного чатового: електрочайник, маленький переносний телевізор, гумова палиця, телефон і газовий балончик. Засоби оборони й охорони, як бачите, були мінімальними і не викликали бажання до останньої краплі крові захищати ввірені матеріальні цінності. Але зарплату тут платили без перебою, та й місце здавалося досить безпечним — дитяче харчування, до того ж, судячи з маркування картонних ящиків, прострочене, навряд чи викликало інтерес у когось із новітніх експропріаторів.

Повз ящики і стіл ліниво пробіг товстий пацюк. Я провів його насмішкуватим поглядом. Увімкнув телевізор і пішов із чайником до умивальника, що розташувався за три кроки — починався ритуал «входження» в роботу. Після чаю та кількох фільмів зазвичай зіставлялися під стінкою один до одного чотири стільці, і я мирно засинав до ранку, до стукоту в двері, після якого у відчинені двері заходив голова правління «Корсару» Грищенко зі старим портфелем-дипломатом, що давно вже втратив свої дипломатичні форми. Грищенку було років п'ятдесят, і зовні він скидався на класичного бухгалтера — товстуватий, лисуватий, із круглим обличчям. Усміхатися, здається, він не вмів, але навіть вираз його обличчя — вічно заклопотаний — міг викликати посмішку у будь-кого.

Він звично оббігав поглядом просторе напівпідвальне приміщення, заставлене картонними коробками, на яких були наклеєні сині квадратики паперу із зображенням щасливого малюка, а потім кивав мені. Це означало, що я — вільний. І я ішов на три дні та дві ночі