Читати книгу - "Гобсек"

з вулиці де Гре, бо мій патрон, крім ста п'ятдесяти франків на місяць, давав мені ще харчі й квартиру. Це був щасливий день! Коли я прощався з лихварем він не виявив ні почуття дружби, ні не вдоволення, не запрошував мене заходити до нього; він тільки так на мене глянув, що можна було подумати, ніби лихвар володіє даром ясновидіння. Через тиждень старий сам прийшов до мене, приніс одну досить складну справу про відчуження майна; відтоді почав знову безплатно користатися моїми порадами, причому так невимушено, мовби платив мені за них. Наприкінці другого, 1818–1819 року мій патрон, страшенний гульвіса і марнотратник, опинився у великій скруті і змушений був продати свою контору. Хоч тоді патент адвоката й не коштував так неймовірно дорого, як тепер, мій патрон заправив за свою контору чималі гроші — сто п'ятдесят тисяч франків. Якби діяльній, освіченій, розумній людині довірили таку суму на купівлю цієї контори, вона могла б жити пристойно, платити проценти за позику і за десять років розквитатися з боргом. Однак у мене, сьомої дитини дрібного нуайонського буржуа, не було ні гроша. Та й знав я тільки одного капіталіста — батечка Гобсека. Честолюбна думка і якийсь промінь надії надали мені відваги звернутися до нього. І от одного вечора я повільно попрямував на вулицю де Гре. Серце в мене сильно калатало, коли я постукав у двері похмурого будинку. Мені згадалося все, що я чув од старого скнари ще тоді, коли навіть уявлення не мав, які жорстокі муки крають серце людей, що переступали цей поріг. Тепер, як і вони, я йшов до нього просити.

«Але ні, - сказав я собі, - чесна людина повинна і скрізь триматися з гідністю. Принижуватися через гроші не варто. Покажу себе таким самим розсудливим, як і він».

Після того як я виїхав, батечко Гобсек найняв мою кімнату, щоб спекатися сусідів, і велів у своїх дверях і зробити маленьке заґратоване віконце; він одчинив двері тільки після того, як розгледів мене у віконце.

— Ну, то що, — своїм пискливим голосом звернувся старий до мене, — ваш патрон продав свою контору?

— Звідки ви знаєте про це? Він про це ще нікому не казав, окрім мене.

Губи в старого зібралися по куточках складками, мов завіски, і цю німу посмішку супроводив холодний погляд.

— Якби цього не трапилось, я не бачив би вас у себе, — додав він сухо і замовк.

Я стояв спантеличений…

— Послухайте мене, батечку Гобсек, — почав, намагаючись говорити якнайспокійніше, хоч безстрасний погляд старого, що не зводив з мене прозорих блискучих очей, бентежив мене.

Він зробив жест, що означав: «Кажіть»,

— Я знаю, що вас дуже важко зворушити. Отож не марнуватиму своєї красномовності, силкуючись змалювати становище бідного клерка, який покладає надію тільки на вас, бо в усьому світі немає, крім вашого, іншого серця, котре може його зрозуміти. Але облишмо серця; діло роблять по-діловому, а не як у романах з сентиментальними дурницями. Річ ось у чім. Контора дає моєму патронові щороку двадцять тисяч франків прибутку; але я певен, що мені вона даватиме сорок! тисяч. Він хоче її продати за п'ятдесят тисяч екю. Я почуваю: тут, — сказав я, ударивши себе по лобі, - дещо є, і коли б ви згодились позичити мені суму, потрібну на купівлю контори, я за десять років сплатив би вам борг.

— Оце називається говорити по-діловому, — відповів Гобсек, потискаючи мені руку. — Відколи я веду діла, — сказав він, — ніхто не пояснював мені так ясно причин своїх відвідин. А які гарантії? — спитав, змірявши мене поглядом з голови до ніг. — Ніяких, — відповів сам собі, трохи помовчавши. — Скільки вам років?

— Через десять день мине двадцять п'ять, — відповів я. — Інакше я не міг би укладати угоди.

— Правильно.

— Ну, то як же?

— Це можливо.

— Правда? Тоді треба це робити і швидше, інакше можуть знайтись інші покупці.

— Принесіть мені завтра вранці ваше свідоцтво про народження, і ми поговоримо про ваше діло. Я подумаю.

Другого дня, о восьмій годині ранку, я був у старого. Він узяв документ, надів окуляри, покашляв, сплюнув, загорнувся в свій чорний халат і прочитав виписку із актів громадянського стану від першого і до останнього слова. Потім подивився на нього з одного боку, з другого, глянув на мене, знову покашляв, засувався на стільці і сказав:

— Це діло можна облагодити, Я весь затремтів.

— Я беру за кредит по-різному, — почав він знов. — Найменше п'ятдесят процентів, сто, двісті, а то й п'ятсот.

Почувши це, я зблід.

— Ну, а з вас заради нашого знайомства я візьму тільки дванадцять з половиною процентів на… — Він зам'явся. — Ну, добре, я задовольнюсь тринадцятьма, процентами на рік. Це вам підходить?

— Так, — відповів я.

— Глядіть. Якщо це для вас забагато, захищайтеся, Гроцію[3] (він інколи жартома називав мене Гроціем). Вимагаючи від вас тринадцять процентів, я роблю своє діло. А ви прикиньте, чи зможете їх платити. Я не люблю людей, які одразу на все згоджуються. Може, це забагато?

— Ні, - відповів я, — я виплачу, мені тільки доведеться трохи більше працювати.

— Ще б пак, — промовив він, кидаючи на мене скоса лукавий погляд. — Ваші клієнти заплатять.

— Ні, до біса! — вигукнув я. — Я сам заплачу. Я радше дам руку собі відрубати, ніж обдиратиму людей.

— Годі-бо вам, — сказав Гобсек.

— Але ж гонорар платять за таксою, — відказав я.

На деякі справи, наприклад, на полюбовні угоди, відстрочення виплат, примирення — такси немає, - заперечив він. — Отже, в цих випадках ви можете, правити по дві, по три тисячі франків, навіть по шість тисяч, залежно від того, наскільки важлива справа, та ще за свої поради, поїздки, складання проектів угоді доповідних записок, за балаканину в суді. Треба тільки вміти знаходити такі справи. А я вас рекомендуватиму як дуже досвідченого і тямущого адвоката і посилатиму вам стільки клієнтів, що адвокатська братія лусне від заздрості. Мої колеги, Вербруст, Пальма і Жігонне, доручатимуть вам вести свої справи про відчуження земельних ділянок — у них таких справ хоч греблю гати. Отже, ви матимете дві клієнтури: одна перейде у спадок від вашого патрона, а другу дам я. Либонь, з вас треба було б узяти по п'ятнадцять процентів за мої сто п'ятдесят тисяч франків.

— Добре, але не більше, — сказав я з рішучістю людини, що більше нічим не поступиться, Гобсек полагіднішав і, здавалось, був задоволений з мене.

— За контору я сам заплачу вашому патронові, - сказав він. — Я добиватимуся солідної скидки і з ціни