Читати книгу - "Коханець леді Чатерлей"

— Гроші! — говорив він. — Гроші — це своєрідний інстинкт. Робити гроші — це певна риса людської натури. Жодних дій. Жодних трюків. А якась постійна пригода твоєї натури — якщо ти вже почав, ти робиш гроші, йдеш далі й далі, думаю, до кінця.

— Але ж треба почати, — сказав Кліфорд.

— О, звичайно! Треба потрапити всередину. Якщо залишатися ззовні, нічого не зробиш. Треба прорватися всередину. Там уже тебе ніщо не зупинить!

— А ви могли б заробити гроші на чомусь іншому, крім п'єс? — запитав Кліфорд.

— О, мабуть, ні! Я міг би стати добрим прозаїком або поганим прозаїком, та я драматург, і саме цим мені судилося займатися. Про інше немає мови.

— І ви думаєте, що вам судилося стати саме автором популярних п'єс? — запитала Коні.

— Саме так! — він сказав, рвучко повернувшись до неї. — Усе це пусте! Популярність — пусте. І якщо хочете, навіть публіка — пусте. В моїх п'єсах немає нічого такого, щоб робити їх популярними. Справа не в тому. Вони просто, як погода — те, що потрібно саме в цей момент.

Повільно він підвів на Коні свій погляд, так глибоко просяклий цією безнадійною зневірою, що вона ледь затремтіла. Він здавався таким старим… безкінечно старим, вибудуваним з пластів розчарування які, немов географічні породи, відкладалися в ньому від покоління до покоління, і водночас — розстроєний, як дитина. В певному розумінні вигнанець; але відчайдушно мужній у своєму щурячому існуванні.

— Принаймні ви так багато встигли на ваш вік, — сказав Кліфорд, розмірковуючи.

— Мені — тридцять… так — тридцять! — різко й несподівано сказав Майкаліс і засміявся якимось дивним сміхом — глухим, переможним, гірким.

— І ви самотні? — запитала Коні.

— Що ви маєте на увазі? Чи я живу сам? У мене є слуга. Він — грек, принаймні за його словами, і зовсім непутящий. Та я його тримаю. Крім того, я збираюся одружитися. Так, так, мені треба одружитися.

— Ви так говорите про це, ніби збираєтеся вирізати мигдалини, — засміялася Коні. — Що це — зусилля над собою?

Він поглянув на неї захоплено.

— Ну, леді Чатерлей, певною мірою так. Я зрозумів… вибачте… я зрозумів, що не можу одружитися з англійкою, навіть з ірландкою…

— Спробуйте знайти американку, — сказав Кліфорд.

— О, американку! — він глухо засміявся. — Ні, я попросив мого слугу, щоб він знайшов мені турчанку чи щось у цьому роді… щось поближче до Сходу.

Коні зацікавилася цим дивним меланхоліком, який домігся неабиякого життєвого успіху. Говорили, що з однієї Америки він отримав п'ятдесят тисяч доларів. Іноді він здавався красивим, іноді, коли озирався чи потуплював погляд, а світло падало на його обличчя, воно — його глибокі очі, міцні дуги зацікавлено піднятих брів, нерухомий стиснутий рот — скидалося на різьблену з слонової кості негритянську маску; де була хвилинна, але очевидна непорушність, непорушність, позачасовість, якої прагнув Будда і яку, навіть не прагнучи, іноді виражали негри; древня, древня мовчазна покірність раси! Замість нашої практики особистого опору — тисячоліття мовчазної всезагальної покірності долі. А потім треба плисти, немов пацюки в темній річці. Коні раптом відчула дивний приплив співчуття до нього, співчуття, змішаного з жалем та присмаком огиди, що майже межувала з коханням. Аутсайдер! Аутсайдер! І його вони називають невихованим! Наскільки невихованішим і прямолінійнішим здається Кліфорд! Наскільки дурнішим!

Майкаліс зрозумів одразу, що справив на неї враження. Він повернув до неї свої глибокі, ледь випуклі карі очі з повною відчуженістю. Він оцінював її й те враження, що на неї справив. З англійцями ніщо, навіть любов, не врятує від цього почуття вічного аутсайдера. І все ж він часом подобався жінкам… в тому числі й англійкам.

Він добре знав, як вони з Кліфордом співвідносяться один до одного. Вони — два пси, яким би вороже загарчати один на одного, а натомість вони вимушені усміхатися. А от з жінками такої певності не було.

Сніданок подавали в спальнях, до ланчу Кліфорд ніколи не з'являвся, в їдальні було досить понуро. Після кави Майкаліс, неспокійна й непосидюща натура, думав, чим би зайнятися. Стояв чудовий день листопада… чудовий, як на Реґбі. Він поглянув на похмурий парк. Боже! Ну й місце!

Послав слугу до леді Чатерлей запитати, чи може він бути чимось корисним. Він збирався поїхати в Шефілд. Надійшла відповідь — чи не підніметься він у вітальню до леді Чатерлей?

Коні мала вітальню на третьому, верхньому поверсі центральної частини будинку. Кімнати Кліфорда розташовувалися, звичайно, на першому поверсі. Майкалісу лестило, що його запросили в особисті апартаменти леді Чатерлей. Він сліпо пішов за слугою, не помічаючи жодних предметів, не зав'язуючи жодного контакту з навколишнім оточенням. В її кімнаті він відсутнім поглядом озирнув гарні німецькі репродукції з картин Ренуара та Сезана.

— Тут дуже мило, — сказав він, усміхаючись своєю дивною посмішкою, так ніби йому було боляче показувати зуби. — Ви добре придумали вибратися на саму гору. — Я теж так вважаю, — сказала вона, її кімната була єдиним веселим і сучасним місцем дому, єдиною точкою Реґбі, де повністю розкривалася її особистість. Цієї кімнати Кліфорд ніколи не бачив, а Коні мало кого сюди запрошувала.

Тепер вони з Майкалісом сиділи обабіч каміна й розмовляли. Вона розпитувала його про себе, про його матір і батька, про братів — інші люди завжди викликали її інтерес, а коли в ній прокидалася симпатія, вона зовсім втрачала класові почуття. Майкаліс відверто розповідав про себе, цілком відверто, без жодної афектації, просто розкривав свою гірку, байдужу душу бродячого пса, часом світився мстивою гордістю за свої успіхи.

— Але чому ви такий самотній птах? — запитала його Коні, і знову він позирнув на неї своїм глибоким, пронизливим поглядом карих очей.

— Деякі птахи саме такі, — відказав він і запитав з призвуком дружньої іронії: — Але ж гляньте, хто ви така? Чи й ви часом не самотня пташка?

Коні, дещо збентежена, замислилася на якусь мить, а тоді відповіла:

— Тільки частково! Зовсім не така, як ви!

— Отже, я зовсім самотній птах? — запитав він, усміхаючись такою дивною посмішкою, ніби в нього боліли зуби, такою вона здавалася кривою, а його очі залишалися так незмінно меланхолійними, чи стоїчними, чи розчарованими, чи наляканими.

— А що? — сказала вона, вдивляючись