Читати книгу - "Як і чому"

Червоного моря.

Знайти його

Легко:

Лиш карту

узяти,

Та деякі назви

На ній розшукати.

Ось острів

С О К О Т Р А,

Ось мис

ГВАРДАФУЙ,

Ось море,

Сусіднє із ним,

АРАВІЙСЬКЕ.

Уважно дивись

І на Захід мандруй,

До місця тобі уже близько!

Щоправда, на острові Спека

страшенна.

Та що ота спека

Для ТЕБЕ

й для МЕНЕ!

Хай дме від

СУЕЦУ

Вітрище палючий,

Хай потом нас пройме,

Хай спрага помучить,—

Нам треба будь-що

Острівець розшукати,

У Парса

в гостях

побувати!

ЯК МЕТЕЛИК ТУПНУВ

Тепер, моє серденько, я розповім тобі ще одну казочку, нову й чудесну казочку, зовсім не схожу на всі інші казки — казочку про мудрого володаря Сулеймана-ібн-Дауда. Про нього вже й раніше було складено аж триста п’ятдесят п’ять чудесних казок, але моя казочка тим казочкам не рівня.

Це не казка про чайку, що розшукала воду, і не про одуда, який своїми крильцями захистив мудреця Сулеймана від спеки.

Це не казка про скляну підлогу, чи про рубін з хитромудрим отвором, чи про золотий зливок цариці Балкіс.

Це казка про те, як метелик тупнув.

Ну, а тепер слухай і запам’ятовуй.

Сулейман-ібн-Дауд славився особливою мудрістю. Він розумів, що говорили звірі і що співали птахи, що бубоніли риби і що дзижчали комахи.

Він розумів, що говорили скелі глибоко під землею, коли стикалися одна з одною і глухо стогнали.

Він розумів, що шепотіли дерева, коли вранці шелестіло їхнє листя. Він розумів усе на світі. А красуня Балкіс, головна султанша ібн-Дауда, була майже така ж розумна та мудра, як і він сам.

Сулейман-ібн-Дауд славився також могутністю. На третьому пальці правої руки він носив перстень. Коли він обертав той перстень один раз, до нього прилітали з неба чарівниці феї і робили все, що він накаже. А коли він обертав перстень тричі, перед ним поставав наймогутніший джин-меченосець в одінні Водолія і доповідав йому про все, що творилося-діялось у трьох світах: на землі, в небесах, під землею.

І все ж таки Сулейман-ібн-Дауд не задирав носа. Він дуже рідко вихвалявся своєю могутністю, а коли це ненароком траплялось, то потім завжди каявся.

Якось йому забаглося нагодувати за один день геть усіх тварин світу, та коли обід уже був готовий, з морської безодні виринув незнаний звір і в три ковтки пожер увесь той харч.

Сулейман-ібн-Дауд страшенно здивувався і спитав:

— О Звіре, хто ти такий?

І Звір сказав:

— О повелителю, нехай продовжиться твоє життя на віки вічні! Я — найменшенький з тридцяти тисяч братів, і живемо усі ми на дні морському. До нас дійшли чутки, що ти збираєшся нагодувати звірів з усього світу, і брати послали мене спитати, коли буде готовий обід.

Сулейман-ібн-Дауд здивувався ще дужче і сказав:

— О Звіре, ти з’їв увесь обід, що я його приготував для звірів цілого світу!

І Звір відповів:

— О повелителю, нехай продовжиться твоє життя на віки вічні! Невже ти справді гадаєш, що то був обід? Там, звідки я прийшов, кожен із нас з’їдає удвічі більше, і то щоб тільки заморити черв’ячка.

Тоді Сулейман-ібн-Дауд упав долілиць і сказав:

— О Звіре! Я влаштував той обід, щоб похвалитися, який я великий та багатий володар, а не заради того, щоб зробити добро всім звірам світу. Тепер мені соромно, і це мені буде наука.

Сулейман-ібн-Дауд був справді мудрий чоловік, моє серденько. Після того він уже ніколи не забував, що хвастощі — то нерозумна штука.

Досі була приказка, а тепер почнеться сама казка.

У Сулеймана-ібн-Дауда було дуже багато жінок. У нього було аж дев’ятсот дев’яносто дев’ять жінок, а до них ще й красуня Балкіс. І всі вони жили у великому золотому палаці посеред чудового саду з водограями.

Насправді Сулейману-ібн-Дауду були ні до чого оті дев’ятсот дев’яносто дев’ять жінок, але за тих часів був звичай, щоб чоловіки мали якнайбільше жінок, а володар мав мати їх іще більше, аби показати, що він є володар.

Декотрі з тих жінок були гарні, вродливі, а декотрі просто бридкі та жахливі. І бридкі та жахливі завжди сварилися з гарними та вродливими, і від того гарні та вродливі теж ставали бридкі та жахливі, і тоді вони усі гуртом сварилися з Сулейманом-ібн-Даудом, і в Сулеймана-ібн-Дауда макітрилася голова.

Тільки красуня Балкіс ніколи не сварилася з Сулейманом-ібн-Даудом. Вона його дуже любила. Сидячи в своїх роззолочених покоях чи гуляючи в саду при золотому палаці, Балкіс тільки й думала про нього, і її щиро засмучував султанів сум.

Звісно, аби Сулейман-ібн-Дауд захотів крутнути персня на своєму пальці й покликати джинів та ефірів, вони миттю обернули б усіх дев’ятсот дев’яносто дев’ять сварливих жінок на білих верблюдиць, або на хортиць, або ж на гранатові зернятка. Та Сулейман-ібн-Дауд вважав, що то були б хвастощі. Отож, коли султанші затівали сварку, він тишком-нишком тікав у найтемніший закуток саду і на чім світ стоїть проклинав той день, коли з’явився на цей світ.

Одного разу, коли султанші — геть усі дев’ятсот дев’яносто дев’ять султанш — зчинили в золотому палаці гармидер аж на три тижні, Сулейман-ібн-Дауд чкурнув, як завжди, в сад, шукаючи собі тиші та спокою. І там, під помаранчевим деревом, він уздрів красуню Балкіс, і Балкіс була щиро засмучена, через те що був глибоко засмучений її повелитель.

І Балкіс сказала:

— О мій повелителю, світло очей моїх! Крутни свій перстень на пальці і покажи отим султаншам з Єгипту, Месопотамії, Персії та Китаю, що ти всемогутній і грізний володар.

Але Сулейман-ібн-Дауд лише похитав головою і сказав:

— О голубко моя, радість і щастя мого життя! Чи ти забула про звіра, що вийшов з морської безодні і посоромив мене перед усіма звірами світу за мою пиху? Якщо я й тепер завеличаюсь перед отими султаншами з Персії, Єгипту, Абіссінії та Китаю тільки тому, що вони надокучають мені, я провалюсь від сорому крізь землю.

І красуня Балкіс сказала:

— О повелителю мій, скарб душі моєї! Що ж ти робитимеш?

І Сулейман-ібн-Дауд сказав:

— О моя рибонько, втіхо серця мого! Я терпітиму й далі все, що судилось мені терпіти в пазурах оцих дев’ятисот дев’яноста дев’ятьох жінок, які не дають мені дихати своїми нескінченними чварами.

І він побрів понуро поміж лілей, поміж мушмул, поміж троянд, канн та запашного імбиру і прийшов до великого камфорного дерева, що так і звалось камфорним деревом Сулеймана-ібн-Дауда.

А красуня Балкіс тим часом