Читати книгу - "Заручені"

Таким чином, переробка роману була науковою працею, яка мала величезне значення для розвитку італійської мови,— і не лише з погляду літератури чи самої мови, а насамперед з погляду політичного й соціального. Річ не в тому, що Мандзоні замінив ломбардизми тосканізмами,— письменник здійснив глибинну демократичну революцію мови; прагнучи наблизити свій роман до читача, він примусив жити й дихати справжню, істинно народну мову в одному з кращих творів італійської літератури. Ця мова була зрозуміла всім соціальним верствам італійського суспільства. Порушивши найсильнішу традицію італійської літератури, осередком якої впродовж кількох століть були герцогські двори, академії та монастирі, він проклав літературі дорогу до широкого, демократичного і соціально різноманітного кола читачів, а отже, й до всього народу. Виховуючи в пригніченому народі гордість за своє минуле, почуття гідності, Мандзоні великою мірою сприяв формуванню національної свідомості, будив італійців на боротьбу за нову Італію. Тому це вже був і роман майбутнього, роман, міцним фундаментом якого стала нова концепція мови, нове світобачення, новий погляд на історію.

Великий твір Мандзоні наче зосередив у собі всю еволюцію італійської літератури останніх двох століть: шедевр італійського романтизму, він має також риси класицизму й сентименталізму; перший в Італії історичний роман, він є водночас і першим в Італії соціальним та реалістичним романом, що створив основу для італійської веризму (кінець XIX ст.) і вплинув на формування реалізму в італійській літературі.

Розкутість і широта мовних засобів дозволили Мандзоні природно відтворити найрізноманітніші мовно-стилістичні шари: мова простого люду і мова державних циркулярів, мова служителів церкви і мова історичних хронік стали ключем до психології епохи. Стриманість, благородство почуттів, властиві стилю роману, внутрішня емоційність і водночас іноді добра, а іноді й дошкульна іронія, реалістичне бачення напрочуд точно вибраних деталей надають неповторної рельєфності й пластики кожному образу. Завдяки точності місцевого колориту, вичерпності соціальних характеристик, глибинному мотивуванню суспільної поведінки персонажів, проникливості психологічного аналізу роман Мандзоні став першим класичним твором італійської реалістичної літератури. Після «Заручених» в Італії з'явилися історичні ромапи Томмазо Гроссі, Франческо Доменіко Гверрацці, Чезаре Канте, Массімо Д'Адзеліо. Роман Мандзоні був школою майстерності для видатних італійських прозаїків XIX—XX ст.: Іпполіто Ньєво і Джованні Верга, Антоніо Фогаццаро і Луїджі Піранделло, Італо Звево і Томмазі ді Лампедуза, Альберто Моравіа й Італо Кальвіно. Твір Мандзоні — могутнього епіка й тонкого лірика — став для італійців і суворим літописом епохи, і поетичною симфонією почуттів, у якій втілилась безконечна любов великого митця до свого народу.

Саме тому, хоч Мандзоні і не брав безпосередньої участі в подіях Рісорджіменто, письменник уособлював своєю творчістю дух цієї боротьби. Зрештою, він пройшов із своїм народом, як писав Д. Мадзіні, «хресний шлях розчарувань»: поразки народу були його поразками, а віра в перемогу була його вірою. Мандзоні дожив до створення молодої держави: в 1861 р. Італію було об'єднано під владою Віктора-Еммануїла II, а згодом до Італійського королівства приєднано Папську область та Венецію. В 1871 р. столицею Італії був проголошений Рим. Звичайно, італійці на чолі з великим героєм і подвижником італійської історії Джузеппе Гарібальді боролися за вільну й демократичну Італію, а вибороли конституційно-монархічну державу під егідою Савойської династії. Однак це був необхідний історичний рубіж, що великою мірою визначив долю Італії, долю її культури, одним з найвидатніших представників якої є Мандзоні. У 1873 р. письменник помер. А написаний в річницю його смерті — в 1874 p.— й присвячений його пам'яті «Реквієм» Верді став трагічним нерукотворним пам'ятником не лише Мандзоні, а й відомим і невідомим героям Рісорджіменто: адже для тих італійців, які будували барикади на вулицях Мілана, Туріна, Генуї, Палермо, твори Мандзоні були духовними барикадами в боротьбі за свободу і незалежність батьківщини.

Оксана Пахльовська

Заручені (роман)

Вступ

«Історію воістину годилося б назвати славетною війною з Часом, бо ж, визволяючи з рук останнього його бранців — роки, що досі вже пооберталися трупами, вона воскрешає їх до життя, робить їм огляд і знову шикує до бою. Та відважні Вояки-Літописці, котрі вкривають себе славою Перемог на сім Ратнім Полі, беруть звідти лише найпишніші та найблискучіші трофеї, увіковічнюючи своїм духмяним чорнилом Подвиги Царів і Володарів, а так само й визначних Осіб, вишиваючи тонюсінькою голкою свого розуму, золотими й шовковими нитками нескінченний візерунок славних Діянь. Однак не моєму нікчемству підноситися до таких міркувань і таких небезпечних висот, так само як і заглиблюватись у Лабіринти Політичних Підступів і слухати войовниче гримотіння Міді; навпаки, ознайомившися з вікопомними подіями, дарма що вони сталися з людьми незнатними й незначними, я збираюсь залишити про них пам'ять Нащадкам, написавши про все щиру й правдиву Оповідь, або ж, вірніше, Повідомлення. В ньому, в цім тіснім Театрі, постануть моторошні Трагедії й Сцени нечуваного Лиходійства упереміш із доброчинними Діяннями і янгольською добрістю, котрі опираються вражим хитрощам. І справді, зважаючи на те, що наші краї перебувають під владою Синьйора нашого, Короля Католицького[4],— Сонця, яке ніколи не заходить, а над ним відбитим Світлом, як ото Місяць, який ніколи не убуває, сяє Герой шляхетного Сімені[5] — правитель pro tempore[6], так само як і високі Сенатори незмінні Світила, та інші Шановні Магістрати — блукаючі планети, проливають світло своє повсюдно, витворюючи в такий спосіб вельми шляхетне Небо, то не можна, спостерігаючи його перетворення в пекло кромішніх діянь, підступності та жорстокостей, без ліку чинимих брутальними людьми, бачити в цьому якусь іншу причину, крім хитрощів та замірів ворога, бо ж самої тільки людської підступності забракло б для опору такій силі-силенній Героїв, котрі, з очима Аргуса та руками Бріарея[7] віддають життя своє задля загального добра. Тим-то, оповідаючи події часів квітучого віку мого, і, хоча більшість тодішніх дійових осіб досі зникла з Арени життя, постававши данниками Парок, я, все ж маючи належну до них повагу, не стану називати їх імен, тобто імен родових; так само вчиню я й з місцем дії — не вказуватиму його точної назви. І ніхто не вважатиме це недосконалістю Оповіді чи якимсь спотворенням у моїй недовершеній праці, хіба, може, Критик виявиться особою, геть недосвідченою