Читати книгу - "Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР."

Зайняли Білоцерківку, в якій до нас прилучилося ще 12 кінних повстанців. Від селян довідалися, що близько двох сотень білих Москалів прямує із Кременчука на Білоцерківку, на вечір, правдоподібно, будуть тут. Кортіло прийняти бій. Але сотня ще не в руках, не зіграна. Відійшли на поблизькі хутори, залишивши в Білоцерківці заставу з хорунжим [Михайлом] Бензиком.

Перед світанком Москалі атакували та примусили хорунжого Бензика відійти до сотні, залишивши двох козаків пораненими. Сотня в повній готовності чекала світанку. Розвиднілося. Вислані патрулі на Білоцерківку були обстріляні й відійшли. Наказав спішитися 1-й чоті, яку зміцнив трьома ручними кулеметами, та наступати чолом на Білоцерківку, а сам із рештою сотні пішов в обхід. Москалі не прийняли бою і відійшли на Миргород, залишивши наших двох поранених козаків повішеними на стовпах. З того часу не щадили й ми Москалів. Надвечір під'їхав патруль із Полтави з наказом штабу полковника Болбочана вертатися до Полтави.

Бої болбочанівської кінноти в районі Лозової

Після боїв із біло-Москалями в районі Миргорода у другій половині грудня 1918 р. кінну сотню було відкликано до Полтави, де у штабі полковника [Петра] Болбочана отримали наказ завантажитись у вагони і негайно вирушити на Костянтиноград — Лозову. Подальші накази — вже в Лозовій. У дорозі (одна станція перед Костянтиноградом) до мене прибув старшина, який доповів, що піший полк, сформований у Ромнах, під командою полковника [Михайла] Крата, мітингує і не хоче битись проти Махновців, які, мовляв, теж за революцію (тут і далі йдеться про 33-й Охтирський піший полк. — Ред.).

Зв'язавшись із полковником Болбочаном телеграфом, я запитав, що маю робити. Відповідь була короткою: "Зробити порядок, а як — вам там видніше". Від старшини, що за дорученням полковника Крата просив допомоги, було відомо, що Роменський піший полк має понад 1000 багнетів, 12 важких кулеметів, бронепотяг і свою кінну сотню. Наші сили — понад 80 шабель, а спішившись — 60 люду при трьох легких кулеметах…

Викликав командирів чот і наказав вивантажуватися. За 15 хвилин сотня вже стояла готова до маршу. План мій був такий: підійти до станції, спішитись, одною чотою зайти на другий бік ешелонів і там зайняти позицію, а самому із двома кулеметами опанувати вокзал, а потім обеззброїти піхоту у вагонах. Ручні кулемети — вздовж перону — на перший постріл відкривають вогонь по вагонах. У чотах було по дві ракетниці з великим запасом ракет.

Десь по 3-й годині ночі підійшли під станцію, і, як сподівався, — жодної охорони з боку мітингуючого полку. Вислав патрулі в напрямі міста і Лозової. Сотня спішилася. Чота рушила на оточення, а решту попровадив до вокзалу. Почекальні виявилися порожніми. В кімнаті телеграфіста на підлозі спало близько десятка піхотинців і, сидячи в кріслі, старшина. На команду піднесли руки догори і віддали зброю. Старшина згодився показати вагони кулеметної сотні, бо кулеметники правили цілим полком і, мабуть, були комуністами.

Вийшли на перон. Тихе доручення:

— Від середини в лаву, кулемети на становища!

Чоти бігом виконали наказ і залягли вздовж перону. З десятком козаків і зі старшиною з піхоти пішли до вагона кулеметників, щоб у першу чергу обеззброїти їх.

Коли я проходив повз особовий вагон, хтось із нього вистрілив і легко, по шкірі, поранив мене в ногу. Цей постріл став сигналом для відкриття вогню з нашого боку. Затріскотіли кулемети, рушничні сальви і десятки ракет у повітрі. Видно мов удень. У вагонах — метушня і дикий рев переляку… Потрібно було аж три червоні ракети, щоб кіннотники зупинили вогонь. По хвилині заграли важкі кулемети бронепотяга, видно спросоння.

Старшина з піхоти, що був нашим провідником, взявся піти до панцерки, щоб припровадити її командира. В супроводі кіннотників по хвилині привів командира панцерки, який, довідавшись, що болбочанівці роблять порядок, дуже тим утішився і попрохав у нас пару наших козаків про всяк випадок… Оточивши старшинський вагон, взялись ми за кулеметників, але їхні вагони вже були порожні, залишилися зброя та пару убитих і поранених. Прихильники комунізму повтікали. З решти загонів зібрали до 300 чоловік піхоти, а інші зникли. Наказав замкнути мітингуючих симпатиків Махна у вагони і виставити варту.

Вислав дві чоти в кінному шику до казарми Костянтиноградського полку, який налічував до 500 багнетів і теж мітингував та не виконував наказів полковника Болбочана. Наказав стягнути чоту, що оточувала бронепотяг, аби мати хоч щось під руками. Невдовзі почувся регіт. Це кіннотники побачили піших — мокрих і в болоті. Бідолах мало не затоптали сотні втікачів. Не диво, що їх зустріли реготом.

На світанку повернулися чоти з казарм Костянтиноградського полку і доповіли, що казарми порожні — військо розбіглося. Підстаршина, що пильнував обеззброєних, прохав дозволу відчинити хоч люки у вагонах, бо обеззброєні подушаться. Справді, передав куті меду, бо замкнув і люки, і двері, маючи по 100 людей у вагоні.

Наказав випровадити з вагонів і вишикувати в ряди. По короткій промові запитав, хто хоче служити Директорії. Виступило щось із ЗО люду, а решта мовчали. Наказав кожного десятого вивести вперед. Не знаючи, що їх чекає далі, з рядів почулися голоси, що "будемо вірою і правдою служити у війську, аби на цей раз дарувати"… По-батьківськи покарав і відпустив їх на всі чотири сторони.

Діставши телеграфічне сполучення, доповів про все полковникові Болбочанові, який на кінець розмови, жартуючи, сказав: "Як так будете воювати і з Махном, як з цими двома полками, то напевно по пару днях і Махна привезете в клітці. Старшин Роменського полку відішліть до Полтави, а також і зброю".

Після наведення порядку наші сили значно збільшилися, до нас прилучилась кінна сотня Роменського (33-го Охтирського. -Ред.) пішого полку, яка мала до 50 шабель, із досить добрими кіньми, панцерний потяг, щоправда імпровізований, але мав гармату і шість важких кулеметів, усі з обслугою, та 30 піхотинців, що добровільно до нас перейшли, — їх приділив до панцерки як десант.

Командиром панцерки призначено чотового [Гриця] Бурбу, а його помічником став бувший командир панцерки хорунжий [Іван] Дерев'янко. Сотня по прилученню Роменців зросла до 150 шабель. За наказом полковника Болбочана сотня мала розгорнутися у дивізіон і негайно вирушати до Лозової та підпорядкувати собі всі частини, які