Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Темнота 📚 - Українською

Читати книгу - "Темнота"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Темнота" автора Улас Олексійович Самчук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 143
Перейти на сторінку:
заснути не міг. Усе думи гнітючі мучили, і ніяк їх не міг позбутися. Куди і до кого вдатися? До Києва, до Петра? Боявся того Києва і того Петра, знав свого брата, але куди ще? До Харкова, до Андрія? Ні. Вже краще до Києва — ближче, зручніше, поїде, розгляне, а там побачить. Подасться десь далі, на Донбас, на Урал, на Кавказ. Думи, думи і думи…

А коли заснув, сон йому приснився. Той, що не раз снився йому, ще в полоні, бувало, а також уже тут дома. Ніби виїжджає кудись із свого подвір'я у світ далекий, під ногами лід сковзький. Він боїться, що провалиться, два гострі сліди лишаються позаду. Щось отаке завжди верзеться йому. Прокидається завжди змучений, із спітнілим чолом, ніби після тяжкої боротьби. І завжди, бувало, радів, що був то лише сон, що він нікуди не виїжджає, що він дома. І щойно тепер його пробудження було інакше. При першому дотику свідомости він зрозумів, що це не сон, а дійсність.

Дійсність. Іван лежить хвилину з розплющеними очима горілиць, дивиться перед собою у простір. Сон. Довга, довга невідома дорога, щось нове, якась нова, невідома епопея. І йому треба щось робити, перш за все треба йти до Мишка по документ. Він підводиться і встає…

Але на Івана чекає нова несподіванка. Вечеріло. З млина повернувся Білий і оповідає, що там люди говорять.

— Ех, Іване Григоровичу, — казав Білий, — там таке у тій вашій Ліпляві діється, що ані в казці розказать, ні пером описать. Комісія, розкулачення… На перший вогонь, видно, взяли вашу Ліпляву. Тридцять люда на Сибір шлють. А Микиту вашого, кажуть, вбито. Не хотів, кажуть, піддатися. Жінку й дочок забрали…

— Хто ж це вам казав, Даниле Петровичу, — здивовано не вірить Іван. То ж учора ще нічого такого не було…

— Як хто сказав? Усі говорять. Діти он до Решіток майже голі прибігли, сестра Макарихи Носової, що ото за нашим Тодоськом Кривим, прийшла ледве жива від страху. То ж шваґер її в тій самій комісії.

— Макар Ніс? — дивувався Іван. — Та ще вчора нічого ж не було.

— Учора не було, а сьогодні є. Сам Мишко здивований…

— Як то? То вже колективізація? Я читав про постанову п'ятнадцятого з'їзду партії в Москві, алеж то було всього кілька місяців тому…

— Колективізації ще либонь нема… Це лиш ліквідація залишків поміщиків…. — каже Білий. — Либонь і вас до них підтягнули.

— Ясно. Які там тепер ще поміщики. Десь-не-десь ще якийсь той хутір.

— А он дивіться у Загайцях Хоменко… Чотириста десятин…

— То ж має бути взірцеве господарство… А Хоменко, як і ви, лиш там як спец…

— Ну, а тепер і це далой! І мене ще, диви, викинуть… А Мишко перестарався, ясно… Щось там з Микитою вашим заївся, а той візьми якийсь обріз і вистріль у нього… І з цього пішло. Мишка ранено, Микиту забито, тридцять людей висилають на Сибір…

Іван приголомшений. Такого він не сподівався. Він мовчить. Біла подає вечерю.

— Отакі то, Іване Григоровичу, діла на нашій землі, — каже Білий і просить гостя підсуватись до столу.

Вечеряють мовчки, гнітючий настрій витворився в кімнаті. По вечері Іван усе таки виявляє намір побачитись з Мишком.

— Ой, я б вам, Іване Григоровичу, не радив… Попадетесь ні за цапову душу. Кажуть, зовсім з глузду з'їхав — казав Білий.

— Алеж я не маю ніяких документів… Ви ж розумієте, — каже Іван.

— Документи документами, а життя життям. Документи якось роздобудете, а запруть на Сибіряку, і загинете…

Іван це сам знає, але де вихід? Він усе таки спробує… Вдасться — невдасться.

І вийшов. Знов той вечір, та тьма, той вітер. Згущена, глибинна тривога. Йшов навпростець, бездоріжжям. З Ліпляви несло жахом, мов би там зненацька виникла чума. Коли підходив під село, перед ним дорогою в напрямку перевозу пробігла дівчинка, що все викрикувала:

— Ой, тату! Ой, мої тату! Ой, коли ж я вас побачу! — У темноті, у порожнечі, під шум вітру її голос звучав, мов голос раненої пташки. Іван не ризикнув іти одразу в ту гущу, вирішив зайти до хати того ж Макара Носа і розвідати, що там дійсно діється. Знав коваля Носа, не боявся його. Застав лише жінку Носову Пріську. Побачивши Івана, вона зойкнула, ніби побачила мерця, що встав з гробу.

— Ой, Іване! Бог святий з вами! Тікайте куди очі бачать! То ж Микиту вашого затовкли до смерти, двох комсомольців впало, Мишко поранений… А Наталку, чуєте, тягли, як стерво, кричала батькові, щоб кусав, а коли тягли Микиту — гукав на все село, Мишка сирою землею кляв, аж поки котрийсь, чуєте, не тріснув його ломакою по голові, і тепер не знати, чи ще живий. А Мишко таке виробля — страх бере! З ума, кажуть, зійшов.

Іван попросив махорки, Пріська щось там знайшла, крутив поволі цигарку, слухав, думав, а Пріська все гомонить:

— Кажу вам, Іване, не гайте часу і кудись їдьте. Тепер з ними нема мови — звірюки! Кажу вам — звірюки! І «мій» так каже, дарма, що його до тієї проклятої комісії затягли, пролетарський, кажуть, елемент, настоящий робочий… А я їм кажу — ніякий, кажу, пролетарський, а людський, ніякий мій чоловік не настоящий, а чесний коваль і чого до нього чіпляєтесь. А хіба помогло! Мишко! Все Мишко… І той Масляк з Канева… І кілька тих смаркатих комсомольців — Господи, Господи, і звідки вони такі на нашій землі взялися!.. Ідіть, Іване, ідіть! Не з'являйтесь їм на очі. То ж вони там на вас — Господи! І зітруть, і спалять, і з корінням вирвуть, а що ви їм, скажіть, поганого зробили? Що хлібом того виблюдка вигодували, що чесно трудились, що… Матінко Божа — спаси й сохрани! — враз посипались з очей Пріськи рясні сльози, і вона не встигала їх обтирати кістлявою, пожовклою рукою.

— То ви ще не знаєте, чи Микиту таки вбито? — уперше заговорив Іван.

— Думаю, що вбито, бо його там товкли, як гада якого, а потім затягли під дзвіницю…

Іван попросив ще щупку махорки, клапоть газетного паперу і вийшов. Не пішов у село, але не пішов і від села. Задніми городами, поза хатами йшов поволі, прислухався, що там у селі діється, зупинявся, вистоював… З боку райкому неслись викрики, в різних місцях гавкали собаки. Іван хотів би пробратися до хати Мишка і поволі наблизився до вулиці. На вулиці було порожньо, недалеко стояла церква

1 ... 6 7 8 ... 143
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Темнота», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Темнота"