Читати книгу - "Щоденник про війну в Палестині"

Я думав про все це сидячи на нараді. Я слухав, але нічого не говорив. Ворожий командир взяв ініціативу. Це було чітко зрозуміло. Також було ясно, що наш командир підрозділу не усвідомлював значення тих позицій, котрі дозволив зайняти ворогу. Лише коли ворог зайняв їх, він усвідомив їхню важливість і тепер готував наших бійців до їх захоплення. Як би то не було, я відкинув ці думки в бік. Зараз мало значення не те, що мало відбутися, чи могло відбутись, а той розвиток ситуації, що мав місце насправді.

Того дня я повернувся до свого батальйону сповнений рішучості. Які б обставини нас не чекали, ми повинні міцно стояти на ногах та вступити у шляхетний бій. Я хотів зробити все від мене залежне для свого батальйону. Я хотів, щоб мої бійці служили прикладом для всіх інших підрозділів. Я знав більше, ніж хто інший, наскільки низьким був їхній моральний стан, адже вони досі не оговтались після спроби взяти Дангур. Та я вирішив, що ми повинні уникати колишніх помилок та взяти до уваги усі фактори, щоб не повторилось те, що було в Дангурі минулого разу.

Ранок 1 липня, коли ще діяло перемир’я, я провів разом із командиром нашого батальйону та офіцерами, відповідальними за рекогносцировку землі, на якій мав бути бій. Проте завдання було не таким простим, як нам здавалося. Фактично, ми не могли глянути ні на Суафір Шаркію, ні на Суафір Гарбію. Проблемою було те, що між нами та обома Суафірами простягався видовжений пагорб, який повністю закривав їх від нашого погляду. Тим паче, Бейт Дурас і табір Джуліс, що перебували у ворожих руках, стояли високо на самому гірському хребті.

Я наполягав на тому, що нам слід володіти інформацією про об’єкт, котрий збираємося атакувати, і ця інформація має бути детальною, якщо ми не бажаємо повторення дангурської катастрофи. Наступного дня я повторив це ще раз. Мене супроводжували два офіцери та два сержанти. Офіцерами були офіцер розвідки батальйону та перший лейтенант Ісмаїль Мохіддін, що командував носієм Брена (Британський легкий бронетранспортер – прим. перекладача). Сержантами були сержант Абд ель Фатех Шарфуддін, який нині сержант-майор у наших збройних силах і, на мою думку, мав одні з найкращих досягнень у Палестині та інший, сержант Абд ель Хакім, який нині працює водієм у Муньї. Коли я відвідав Мунью пару місяців тому, був дуже радий зустріти його знову.

В мене було відчуття, що взяття Суафіру буде легкою прогулянкою. Непояснюваний інстинкт підказував мені, що там ворога не слід боятися. У всякому разі, тут ми збиралися провести для себе розвідку місцевості. Ми залишили два джипи й розпочали більш ризиковану частину нашої вилазки вглиб ворожої лінії. Ми рухалися крізь фруктовий сад, тихо проникаючи поміж деревами. Нині покійний Ісмаїль Мохіддін, убитий невдовзі після того, йшов попереду нас. Я з офіцером розвідки ішов позаду, Абд ель Фатех та Абд ель Хакім ішли вкінці, тримаючи напоготові пістолети-кулемети. Не маю наміру приводити всі драматичні подробиці, бо це не пригодницька історія, а доповідь про військову операцію. Досить сказати, що ми зуміли досягти передової позиції, що була посередині ворожої лінії, та з якої нам було добре видно Суафір Шаркію та Суафір Гарбію.

Ми провели півдня, записуючи все, що бачили. Я уважно розглядав кожну деталь Суафіру, обмірковував усі сильні та слабкі сторони. Офіцер розвідки створив детальний ескіз місцевості поблизу табору Джуліс та навколишніх укріплень. Я знайшов підтвердження того, що раніше думав про ворожу міць. Як я й очікував, у Суафірі не було ворожих сил. Усі свідчення підтверджували попередню оцінку, навіть виноградні лози, важко обтяжені своїми стиглими гронами. Адже якби тут було велике зосередження ворога, тоді ані виноградні сади не були б пустими, ані виноград не залишався б висіти стиглим і соковитим на лозах.

Але наша насолода виноградом раптом обірвалась. Ми помітили ворожий патруль, що рухався в напрямку Набі Сале, де ми залишили свої джипи. Тож ми поспішили повернутись назад. Наступного дня ми повернулися в Набі Сале й були раді тут залишитись. Ми мали вдосталь пригод минулого дня. Тоді я був разом із командиром батальйону та всіма командирами рот. Я намагався роз’яснити кожному з них його роль на полі. Я гадав, що це дасть подвійний результат. Це підніме моральний дух батальйону завдяки розумінню з боку офіцерів нашої переваги над ворогом, про чисельність та позиції якого вони все знатимуть завчасно. А ще це забезпечить перемогу нашому батальйону та приведе його до лідируючої позиції серед бойових підрозділів на фронті.

V

6 липня я міг пишатися тим, що із усіх підрозділів, що були приведені до готовності вкінці перемир’я, жоден не зрозумів свого завдання так чітко, як наш батальйон. Кожен офіцер точно знав, що від нього очікують та був готовий діяти. Ми лише чекали, поки сьомий батальйон піде вперед нас та візьме Бейт Дурас, тоді ми змогли піти за ними й рушити до Суафіру. Однак справи не надто просувалися таким чином. Сьомий батальйон не зміг впоратися із поставленим перед ним завданням. Сказати, що то провина батальйону не було б цілком правильним. Катастрофа, що мала місце, скоріше була результатом комічної невдачі. Суданські війська (Йдеться про одну роту добровольців із Судану – прим. перекладача) повинні були пройти вперед і штурмувати вночі Бейт Дурас, покладаючись головним чином на фактор раптовості. Щойно дійшовши до свого об’єкту, суданські вояки мали б запалили зелений сигнал успіху, після чого мав вийти сьомий батальйон і зміцнити зайняті позиції. У разі невдачі, суданські бійці мали запалили червоний сигнал та відійти від Бейт Дурасу, щоб дати можливість працювати нашій артилерії.

Суданські бійці змогли захопити Бейт Дурас. Невдача полягала в очікуванні вирішального моменту, коли мав загорітися сигнал, за яким стежив сьомий батальйон. Солдат, що відповідав за це, запалив червоний сигнал замість зеленого. Щойно червоний вогонь спалахнув у небі, як наша артилерія почала обстрілювати позиції Бейт Дурасу, у яких все ще перебували суданські війська. Операція була, звісно ж, гнітючим провалом. Суданські бійці швидко почали тікати і щойно наша артилерія замовкла, ворог