Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Історія однієї істерії 📚 - Українською

Читати книгу - "Історія однієї істерії"

270
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Історія однієї істерії" автора Ірина Сергіївна Потаніна. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 91
Перейти на сторінку:
від сигарет нема фольги. І ось тепер вона йде до моєї записки. Схоже, ключі — тільки привід…

«Ну, звичайно! — почулося в думках. — Ти так поглинута своєю витівкою з запискою, що тепер у кожному, хто повз неї пройде, бачитимеш злочинця. Геніально! От уже в кого, виходить, насправді роздвоєння особистості. Тобто, твоя режисерка, значить, бореться сама з собою. Половина її хоче розслідувати цю справу й тому залучає тебе до розшуку, інша ж — категорично проти: „щось акторів у трупі забагато, на всіх ролей не настачиш“. Ця друга половина намагається тебе залякати й змусити припинити розслідування. Отут тобі, кажу, не детектив, тут психіатр потрібен!»

Ситуація дійсно здавалася дивною. А може, режисерка перевіряла мене, перш ніж наймати? Підклала записку з цікавості, чи не боягузка я… Або щоб перевірити, чи зможу я обчислити, хто справді написав цю погрозу. Такий іспит на компетентність…

Сама Зінаїда Максимівна тільки підтвердила мої підозри, тому що повернулася зі сходового майданчика надто швидко.

— Знаєте, дійшла до сходів і передумала спускатися, — посміхнулась вона, оголюючи рівний ряд ідеально білих великих зубів (через що я ще більше насторожилася: курець із настільки чудовою посмішкою просто не може не викликати підозр). — Це ж треба, дожила до того віку, коли під час кожного спуску з жахом думаю про майбутній підйом, і навіть не помітила цього. Загалом, ну їх до біса, ці ключі. З дверима ми й так розберемося. Нічого коштовного всередині все одно не зберігаю.

По цих словах режисерка звично зітхнула, підняла своє ручисько, стисла його в кулак і легенько вдарила ним по краю дверей. З характерним тріском жахливо розхитаного дерева, одвірок виломився й безвольно завис. Схоже, таке відмикання кабінету робилося не вперше. Двері з рипінням відчинилися, й режисерка гордовито перемістилася всередину, нітрохи не лякаючись темряви й тютюнового смороду, які струмували звідтіля. За мить по тому Зінаїда Максимівна клацнула вимикачем настільної лампи.

— Прошу сідати, — вона жестом вказала мені на стілець і зайняла місце за єдиним у задушливій кімнатці столом.

Вікно кабінету було щільно затулене темною портьєрою. Канцелярський стіл, завалений купою паперів, п’ять крісел, вочевидь поцуплених із глядацької зали, спинками підперли етажерку, до стелі заставлену книжками. На протилежній стіні напроти вікна було натягнуте біле простирадло. Радянський проектор для переглядання слайдів стояв на підвіконні. Комп’ютера, звичайно ж, не було. Загалом, дивний кабінет. Одне слово: комірчина.

Ні, все-таки страшенно дивною була ця режисерка. Що ж це за людина така, котра заради власної примхи згодна ламати двері свого кабінету? Чи як пояснити, приміром, той факт, що на залучення до справи дорогого детектива в Зінаїди Максимівни гроші є, а ось на комп’ютер — нема?

Я остаточно заплуталася й поки що віддала ініціативу в розмові режисерці.

— Скільки вам років? — раптом поцікавилася Зінаїда Максимівна.

«І запитання в неї теж дивні», — образилась я.

— Тридцять із хвостиком, — довелося все-таки відповісти, бо приховування віку здавалося вже зовсім дурнуватим вчинком.

Режисерка відкинулася на спинку крісла, закурила і, видно, відчула себе більш-менш розслабленою.

— Вірю, — коротко засміялася вона, — якби назвали точний вік, ну, скажімо, тридцять три, я не повірила б. Вирішила б, що зумисне перебільшуєте, щоб здаватися соліднішою. А з вигляду ви — зовсім дівчисько… Навіть не знаю, чи можна довіряти вам таке розслідування…

Я не знала, як реагувати, тому мовчки слухала, намагаючись не виявляти жодних емоцій. Власне, виявляти не було чого. Якщо не вирішила досі, чи залучати мене до розслідування, навіщо просила приїхати? Набивати собі ціну, я, звичайно ж, не мала наміру, тому подібні припущення трохи зачіпали. Але все це були не емоції навіть. Так, скороминущі дрібні відчуття… За три роки роботи в агенції я й не до такого звикла. Один замовник, приміром, прямо заявив колись Георгію, що, на його думку, наявність у радіусі двох метрів від серйозних справ легковажних з вигляду білявок із ляльковими очицями неминуче призведе до провалу всього заходу. Ні, звичайно ж, я всім йому подобалася, але ось тільки справи він зі мною вести не збирався. Довелося стиснути зубрі й стерпіти. Жорикові знадобилося навіть вдати, що він відсторонив мене від справи. Власне, це нас і врятувало.

Діючи таємно, я виявилася значно кориснішою.

— Але така форма відповіді свідчить на користь вашої щирості, — провадила режисерка, — після тридцяти перестаєш рахувати довжину цього самого хвостика. Мені, варто зауважити, теж тридцять із хвостиком. Тільки хвостик цей у стократ більший за самі тридцять…

Режисерка знову засміялася, а я раптом зацікавилась.

— А якщо точніше? — не стрималась, щоб не запитати. — Це не для вдоволення цікавості. Моя мама теж сідає на шпагат. Дотепер я вважала це подвигом для її віку… Ось тепер намагаюся визначити, чи рекордсменка вона…

Я раптом зрозуміла, що мелю, й катастрофічно зніяковіла. Настільки, що густо залилася фарбою й потупилась.

— Не турбуйтеся, й так розумію, що в матері вам годжуся, — вона помітила мій стан і вирішила залагодити незручність. — Ваша мама не рекордсменка. Одній моїй подрузі шістдесят сім, і вона в чудовій спортивній формі. Шпагат повздовжній і поперечний. Уявляєте?

Свій вік режисерка все-таки приховала. Хвалити Бога, мені не забракло розуму, щоб дати спокій цьому питанню.

— Не приховуватиму, ви мені сподобалися, — режисерка знову заговорила про справи.

— Мені це лестить, — я не мала підстав, щоб підозрювати її в лесбійському підтексті цих слів, тому остання фраза Зінаїди Максимівни мене дійсно втішила.

— Свіжістю ідей, яскравістю переживань, надміром енергії, врешті-решт, — вела вона далі. — Я вірю в наш спільний успіх. Відчуваю: якщо вже й ви нічого не зможете зробити, то справа безнадійна… Але питання фінансування розслідування вирішую не я. Розумієте?

Я, звичайно, чудово розуміла. Данина часові: щоб займатися чимось, професійних навичок не досить. Потрібно ще й уміти подобатися спонсорам, які найчастіше в суті справи нічого не розуміють. Причому, на жаль, подібний закон діє в будь-якій сфері людської діяльності. Мій колишній сусід на власні вуха чув, як пацієнтка, врятувати котру могла тільки дорога операція, благала медичне світило, яке єдине вміло цю

1 ... 6 7 8 ... 91
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія однієї істерії», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Історія однієї істерії"