Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Історія однієї істерії 📚 - Українською

Читати книгу - "Історія однієї істерії"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Історія однієї істерії" автора Ірина Сергіївна Потаніна. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 5 6 7 ... 91
Перейти на сторінку:
вже почала длушпатися в замку ключем із величезної в’язки, — я дещо придумала. Не стільки терпіти не можу погроз, скільки… — я відчайдушно силкувалася підібрати слова, тому ляпала губами, як викинута на сушу рибина, — скільки не люблю однобічного листування. Завжди потрібно залишати людям можливість зворотного зв’язку, чи не так? Розумієте, — я знову згубила потрібні вирази.

Зінаїда Максимівна припинила війну з замком, жоден ключ до якого так і не підійшов, і з побоюванням глянула на мене.

— Може, води? — стурбовано запитала режисерка.

— Ні, - я втратила надію будь-що пояснити, — краще чорнила.

— Ви п’єте чорнило?! — Зінаїда Максимівна здивовано підняла брову. Якби на таку відстань підняла брови я, то ця деталь мого обличчя просто скотилася б на підлогу з потилиці. Для обличчя ж режисерки якісь сантиметри були сущими дрібницями. Так, то була справді велична жінка.

— Ні! — в сум’ятті через кричуще нерозуміння заволала я. — Я ним пишу! Чи знайдеться у вас щось таке, щоб писало, бо в моїй ручці скінчилося?

— Прошу, — режисерка й оком не змигнула, а тільки застромила руку в неосяжну кишеню своєї плетеної кофти й витягла звідтіля чорний маркер.

Подібна схожість знаряддя праці зі знаряддям злочину породила в мені нові виверти фантазії. Здається, в атмосфері цього театру літала якась бацила, що змушувала здоровий глузд випаровуватися з голів і перетворювала людей на жадібних мисливців за красою сюжету. Нічим іншим свої подальші дії я пояснити не могла.

— Чудово! — радісно повідомила я, відчуваючи раптову наснагу. — Зараз ми відповімо цьому негідникові його ж зброєю! Чи не пожертвуєте фольги від сигаретної пачки?

Режисерка знову полізла в кишеню.

— Здається, нічим не зможу допомогти, — пробасила вона, коли ретельно обмацала щось в утробі кофти, — в цих сигаретах нема фольги.

— Ет, — із досади скривилась я, — нічого, скористаюся звичайним аркушем із записника. Хоча, шкода, не вийде так гарно, як хотілося б.

Я видерла аркуша з власного записника, на мить замислилася над формулюванням, по тому написала: «Припиню, якщо поясниш погрозу. Що значить „втрачу близьких“? Через що?» Далі я склала аркуш удвічі, й розмахуючи ним над головою, пошепки поцікавилася в режисерки:

— Як гадаєте, куди покласти, щоб він знайшов?

— Хто? — так само пошепки запитала Зінаїда Максимівна, і я раптом виразно відчула, що справляю на неї враження, подібне до того, яке вона справляє на мене. Іншими словами, режисерка вочевидь побоювалася за моє психічне здоров’я.

— Той, хто написав записку мені. Адже можливий варіант, що він стежить за нами зараз? Йому цікаво довідатися про мою реакцію на погрози і все таке… — я все-таки вдалася до пояснень. — Написала йому відповідь. Потрібно покласти записку в таке місце, з якого, не надто побоюючись викриття, зловмисник зможе забрати її. Розумієте?

— А що в ній написано?

— Так, нісенітниці всілякі. Та хіба не все одно? — страшенно задоволена своєю ідеєю, провадила я. — Ми втягнемо злочинця в листування і зможемо спіймати його, коли він забиратиме чергову відповідь…

— Ну, — режисерка знизала плечима й цим створила навколо себе невеличкий смерч, — покладіть на щит пожежної безпеки біля сходів… Або хтось зі сторонніх прочитає, — тут же, крім нас, ще безліч колективів займається, — або прибиральниця завтра вранці замете. Навряд чи той, хто пише ці записки, так ризикуватиме… Що, як ми вирішимо стежити за цим місцем?

— Але ж він стежить за нами й бачить, що ми не стежимо за ним! У тому сенсі, що ми в іншому крилі будинку.

— Це якщо стежить.

— А якщо не стежить, то взагалі не довідається про наявність цієї записки! Але спробувати все одно варто.

— Спробуйте, — в черговий раз тяжко зітхнула режисерка, — зізнатися, ви лякаєте мене нереальністю своїх надій… Боюся, що маю підстави сумніватися в успіху вашої витівки…

— Бійтеся, — з гідністю кивнула я та помчала до сходів. — Агов, лиходію! — про всяк випадок прогорлала я, стоячи на сходовому майданчику.

— Це ви мені? — долинуло звідкілясь згори.

Наявність когось стороннього на сходах у мої плани не входила.

— Ні, ні, — запевнила я співрозмовника, — я з театру «Сюр». Роль репетирую.

— А я дресирувальник, — долетіло згори, — приборкувач левів. Може, позбавите мене кепського прикладу й не репетируватимете на спільних сходах? Покурити спокійно не даєте!

Я не знайшла, що відповісти й розгублено замовкла, кленучи наш Міноздоров за те, що той попереджає недостатньо активно.

«Нічого. Не може ж він курити вічно!» — промчало в думках.

І негайно ж далеко вгорі почулися кроки та рипіння дверей, що вели в коридор.

— Отож! — продовжила я свій монолог. — Якщо ти мене чуєш, то знай, що я написала тобі відповідь і залишаю її тут, на ящику.

«З таким самим успіхом ти могла просто прокричати свою відповідь у тишу сходового майданчика. Якщо зловмисник тебе чує, звичайно. На його погляд ти поводишся більш ніж підозріло. Нічого з твоєї витівки не вийде», — заявив песимізм.

«Тільки в тому разі, якщо в зловмисника взагалі відсутня цікавість, або якщо в дану хвилину відсутній він сам», — відповіла я та кинулася назад до Зінаїди Максимівни. Та й досі копирсалася в замковій шпарі.

— Уявляєте, згубила потрібного ключа! І як тільки він від в’язки відчепився? Вічно я що-небудь забуваю внизу, в залі! Минулого разу теж цього ключа там залишила. Але тоді він у мене не висів на спільній в’язці… Ет, старість не радість, — гула вона, — гадала, може який інший підійде, в нас тут у БК у всіх двері однакові… Дідька лисого! Як нерідні! Піду, пошукаю. Може, в залі де лишився…

У крайньому разі, у вахтера візьму запасний. Почекайте трохи. Гаразд?

Чарівність режисерки була, звичайно, потужна. Я, поза сумнівом, потрапила під її вплив… Але не настільки, щоб не помітити чогось дивного в її поведінці. Звідкіля в неї раптом чорний маркер? Не ручка, не олівець, не помада, врешті-решт… Саме чорний маркер…

І в пачці

1 ... 5 6 7 ... 91
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія однієї істерії», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Історія однієї істерії"