Читати книгу - "Неприємності у "Раю""

К‘яра потрясла головою, від чого її волосся, що майже сягало пояса, завирувало в старанно завченому жесті, немов буремна хмара.

-- Це обов‘язково? – запитала благально. – Якщо з Вами щось трапиться…

-- Якщо зі мною щось трапиться, це буде означати, що той, хто мене вбив, порадить собі з вами, навіть коли у вас будуть автомати, -- відповів з брутальною щирістю Кроне. – Давайте! – підігнав. – Я не збираюся отримати кулю, коли ви почуєте якесь шарудіння.

-- Ви не вірите, що жінки можуть битися як чоловіки? – блондинка демонстраційно надула губи.

-- Ні, -- відповів коротко Кроне, забираючи в неї пістолет.

-- Але під час війни існували жіночі загони!

-- Існували, -- признав “двієчник”. – Але вони не воювали. Інколи медсестер навіть намагалися навчити стріляти. Одного разу мене направили тренувати таку групу. Звичайно, ніхто не збирався відправляти їх до бою, але госпіталь знаходився майже на лінії фронту, а більшовики… -- він не докінчив. – Комусь спало на думку, що вони повинні вміти захищатися.

-- І що? – запитала зацікавлена мимоволі Юстина.

-- На стрільбищі в однієї з них заклинило пістолет, вона підійшла до інструктора, приставила дуло до живота і почала натискати гачок, одночасно намагаючись перезарядити зброю, щоб довести, що це не її вина… Інша під час вправ з метання гранат жбурнула гранату, на щастя навчальну, назад, ледь не вціливши сержанта, який наглядав за тренуванням. Потім вона сказала: “вибачте”, -- здригнувся Кроне.

-- Але…

-- Ніяких “але”, -- гаркнув він, забираючи К‘ярі з руки викидушку. – Ага, візьміть з собою якісь карти.

-- Карти? – підняла брови Юстина.

-- Треба чимось зайнятися цілу ніч, -- Кроне закотив очі. – Карти будуть в сам раз. В покер вмієте грати?

***

Добре, що ставка тільки сірники, подумав Кроне. Дівчата не тільки знали правила покеру, а й чудово грали. Може їхнє життя не було таким захопливим, як це уявляли собі інші й в них залишалася купа часу на товариські розваги, в очікуванні на наступного клієнта. Майстерність, яку вони демонстрували, вимагала довгих тренувань. За кілька годин офіцер програв понад дві коробки сірників, а він був далеко не новачком – в війську, як і в лупанарії, часто доводилося коротати час, карти становили один з варіантів.

-- Фул на дамах, -- оголосила К‘яра, знов виграючи.

Кроне зітхнув і перелічив сірники в третій, останній коробці. Небагато їх залишилося…

-- Може спробуємо на фанти? – запропонувала з грайливою усмішкою блондинка, яку звали Ірміна.

Надто вишукане ім‘я, мабуть, було несправжнім, але Кроне це не заважало. Обидві подруги Юстини явно фліртували з ним, однак не переходили певних меж. Напевно їм було заборонено полювати на чужій території.

-- На фанти? – повторив офіцер запитально.

-- Нуу… Хто програв, стягує з себе якусь деталь гардеробу.

Кроне стомлено зітхнув – а що ще могли придумати шльондри?

-- Сьогодні я волів би залишитися в штанах, -- буркнув.

Жодна не засміялася, хоча, мабуть, всі пам‘ятали його голого, як він розмахував пістолетом. Юстина нервово зиркнула на кольт, що лежав на столі. Не дивлячись на вдавану безтурботність, вони напружували слух, підсвідомо очікуючи, що нічну тишу несподівано розірве чийсь розпачливий крик. Як минулого разу… Насправді було важко говорити про абсолютну тишу: поверхом нижче тихенько грало радіо, інколи до них доходив жіночий – сьогодні може дещо штучний, приглушений стінами – сміх. Здавалося неймовірним, але ці нормальні, домашні звуки не розслабляли, не викликали почуття безпеки, швидше навпаки – становили якийсь тривожний дисонанс.

Можливо тому, що в них ховалася непевність, очікування, що діяло на нерви.

К‘яра вже не відомо який раз глянула на настінний годинник в стилі модерн, наближалася четверта ранку.

-- Здається, вже нічого не трапиться, -- сказала непевно. Кроне знизав плечима.

-- Назовні будинок пильнує поліція, тут чатують ваші… швейцари. Якщо хочете, я зроблю ще один обхід.

Перед тим він двічі перевіряв цілий будинок, з закамарками й господарськими приміщеннями включно, стукав у двері кімнат, щоб переконатися, що всі цілі та здорові. Його зусилля приймали з вдячністю, хоча за нормальних обставин такого б ніколи не відбулося – конфіденційність була релігією “Раю”.

-- Зроби, -- попросила Юстина, встаючи з-за стола. Очевидно, як і раніше, вона мала намір супроводжувати його. “Двієчник” не заперечував, присутність когось, хто знав тут кожен кут, могла стати в пригоді. Він кивнув головою, вийшовши в коридор, почекав, поки почує скрегіт замка. За мить вони рушили вниз. На сходовому майданчику вони минули плечистого, одягненого в дещо затісний фрак чоловіка зі зламаним носом. Він стояв, спершись на поручні, й розглядався зі знудьгованим виглядом.

-- Все гаразд? – обізвався Кроне.

-- В моєму секторі так, -- ревно запевнив охоронець.

-- В секторі… -- пирскнув через кілька кроків офіцер. – Хто їх понавчав таких слів?

-- Дядько Максим, -- відповіла тихо Юстина. – Він підтримував військову дисципліну.

-- Чому ви його так любите? – знов повторив Кроне.

На відміну від попереднього разу, він не отримав негайної та ухильної відповіді.

-- Він для нас як батько, -- пояснила нарешті дівчина. – Ми можемо поговорити з ним, якщо котрась з нас щось натворить, то він її вилає, але понад усе ми можемо йому довіряти. Він завжди за нас.

-- Чому?

Юстина не спитала про що йдеться в не надто точно сформульованому запитанні, вона знала.

-- Чому колишній царський офіцер, ймовірно шляхтич, а може навіть